Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Зрозумів, — похитав головою Лундхолст. — А цей молодий чоловік, певне, син фру Улл. Не скажу лиш який — старший чи… Ви так схожі із своїм братом.

— Молодший, — чомусь зчервонівся Ролф.

— Виходить, пам'ять у мене ще є, — розливаючи віскі, вів далі боцман. — Я пам'ятаю Едварда Улла. Я знав його… Він був справжнім моряком, рибалкою, товаришем. Ти можеш пишатися своїм батьком, синку. Його знали і поважали на всім узбережжі, від Нордкіна до миса Ліннеснес. Чого, на жаль, не можу сказати про Крістіансена. Ви вже вибачте, гнилуватий був чоловічок.

— Діти за батьків не відповідають, — кинув Касян. Він бачив, як болять Інгрід сказані боцманом слова, і йому захотілося захистити її. — Це ж не вона втекла, а той… А вона воює!

— Ви росіянин…

— Так, я — росіянин, — встав з-за столу Касян.

— Сядь, синку, — боцман підняв чарку. — Давайте вип'ємо. Гіто, запрошуй гостей… Коли вона мені сказала, що прийдуть підпільники, я подумав: це бог знає хто — підпільники! А зараз бачу… Скажу відверто, у мене болить за вас серце. За вашу удачу, діти мої! Я старий і, мабуть, уже чогось не розумію, не можу зрозуміти, але попри все інше, хай буде вільною наша Норвегія! На віки вічні! Амінь!

Випили. Доторкнулась до чарки і Гіта, проте не випила. І без того голова у неї йшла обертом. Батько! Її камінний Лундхолст, що визнавав лиш короля, Фрітьофа Нансена і Рауля Амундсена, коли прийшли німці — виставляв напоказ свою приналежність до знаменитого в Бергені ще з чотирнадцятого століття ганзейського купецького роду, приймав зараз її друзів по боротьбі, пив за їх удачу і називав дітьми, своїми дітьми.

Гіта підійшла до батька і поцілувала його. В тому поцілункові були і вдячність, і ніжність, і разом з тим делікатне прохання залишити її наодинці з друзями. Залишалось не більше години, а їй треба було ще так багато сказати цим трьом, що одважились на таку нелегку подорож. Старий зрозумів. Поставив на стіл чарку, обняв дочку і, підводячись з-за столу, сказав:

— Піду перевірю «Крістіну». Старій посудині випала нелегка муть.

Він вийшов, важко переставляючи набряклі йоги.

— Їжте, вам потрібні сили, — посуваючись до Інгрід, сказала Гіта.

— Щось не хочеться, — Інгрід відкинулась на спинку високого дерев'яного крісла. Прямо перед нею, в прямокутнику стіни, над сходами, що піднімалися на другий поверх, висіла довгаста картина, на якій було зображено хвилі, велетенські холодні вали, що розбивалися об граніт, берега. Від неї віяло невмолимою суворістю первісної природи.

— Що чекає нас там, попереду? Адже це навіть не Балстад, це — Свалбард.

— Ви можете залишитись, — схилившись до неї, сказала Гіта. — Я все влаштую. Вас ніхто не осудить. Свалбард під силу не кожному. Залишайтесь. Війна скоро скінчиться.