Хвороба Кітахари

— Лишитися? — сказав Берінг. — Тут? Нізащо.

Його ноги та руки закоцюбли. Понад три години він чекав на Амбраса на сходах секретаріату, чекав, коли скінчаться ці прокляті збори, і мало не заснув, притулившись до нерухомого дога, як раптом один з агентів, уродженець Айзенау, вивалився з освітленої прочілі у темряву сходів і, сміючись, кинув: поїдеш за океан, поїдеш до Бразилії, а потім, більше собі, ніж засліпленому яскравим світлом Берінгу: «До Бразилії поїдуть… собаки, а ми — на рівнину». Берінг мусив стримувати дога і збагнув тільки, що цей айзенауець геть п'яний.

Лише в джипі, коли поодинокі вогники Моору зникли позаду, мокрий сніг бив по вітровому склу і водій теж раптом заговорив про Бразилію, про остаточну перемогу в Японії, про новий порядок на завойованих територіях та поділ усіх трофеїв, Берінг почав розуміти, що Бразилія — не просто слово на мапі у вежі Лілі, не просто ім'я пристрасним пориванням і не тільки назва країни по той бік досяжності, а ціль, пункт призначення, і що шлях туди — теж лише маршрут, від одного місця до наступного, на зразок сполучення через озеро зі Сліпим берегом, не щось відмінне від дороги до Бранда.

Через п'ять днів після наради від'їзд до Бразилії став реальністю і виглядав точно так як той караван танків і важких транспортників, що виникав перед очима Берінга, коли він слухав батькові розповіді про війну: армійська колона кольору камуфляжної фарби, що скрипить під вантажем сталі та вкритих плямами іржі балок, рушила рано-вранці в дорогу, лишаючи позаду холодну оазу в пустелі, холодні будинки, шпалери замерзлих роззяв, нерухоме холодне озеро, на якому далеко в розривах туману спочивала, ніби на якорі, «Спляча грекиня». Глетчери та піки Кам'яного Моря були невидимі крізь свинцево-сіре небо, як і далекі сходи каменоломні, і Сліпий берег.

Колона повільно набирала швидкість; солдати з ґумовими кийками крокували поруч з важкими машинами, слідкуючи, аби волоцюги з числа роззяв не вскочили покататися зайцем на котромусь із тягачів. Поки не завершиться звільнення будинків та перевірка переселенців, чинними лишаються зональні межі та заборони на в'їзд. Сільським доведеться чекати на евакуацію, на власний від'їзд ще тиждень або два.

На вантажних платформах та підніжках стояли озброєні охоронці, які лише поступово відвернулися від вервечки роззяв і стали дивитися в напрямку руху. Чорні стіни «Бельвю», останні будинки Моору лишилися позаду, у дизельній кіптяві вихлопів. Ані камінь, ані кулак, ані втікач не завадили моменту прощання. Тільки декілька собак зі зграї вілли «Флора», на чолі з сірим догом, звільнених від своїх ланцюгів і нашийників, переслідували колону, шукаючи свого Короля, з гавкотом бігли біля гусениць та коліс, грузнучи в глибокій розбитій колії. Але їх Король був усього-на-всього тінню; мовчазний, ледь помітний за брудним склом, він засідав на недосяжній висоті над здоровенними колесами і не подавав жодних знаків. Берінг, сидячи поруч із хазяїном у кабіні сідельного тягача, який віз величезну конусну дробарку, не міг відвести погляду від захеканих, гавкітливих собак: поступово вони вибивалися з сил, сповільнювались, відставали.