Хвороба Кітахари

Ти… і ти, так, ось ти і ще ти, агов, я тебе маю на увазі, ідіть сюди, і ти теж, нумо, швидко!

Якщо зранку на причалі збиралося недостатньо добровольців, готових переправитися на «Сплячій грекині» до Сліпого берега і зайнятися демонтажними роботами, то селищами гуркотіли дві вантажівки призовної команди, що забирали всіх працездатних чоловіків. Щовечора за наказом капітана біля секретаріату вивішували оголошення: великі яскраві цифри повідомляли, скільки людей завтра повинні вийти на роботи; капітану було байдуже, яким чином селюки наберуть добровольців — жеребом, умовляннями чи погрозами, аби вранці на причалі була необхідна кількість людей. Якщо бракувало хоча б двох, до справи бралася команда, і тоді підрахунків уже не вели, набивали повний кузов, а години запізнення, пов'язані із затримкою, треба було відпрацювати в каменоломні наднормово. Зміна тривала іноді до глибокої ночі. За роботу не платили. Наприкінці цих виснажливих днів у Моорі часто траплялися бійки: дехто намагався уникати каменоломні, тим самим звалюючи свій тягар на інших, от власні сусіди й відловлювали таких і нещадно били.

А роботи на Сліпому березі — непочатий край. Сам демонтаж вузькоколійки чого вартий, адже треба видовбати зі скелястого ґрунту сім гілок, що ведуть від вантажного причалу до семи різних відвалів, як тоді вивертали стрілки й рейки біля моорського роздоріжжя. Тільки цього разу надривалися на розбиранні не татуйовані армійські штрафники. День за днем понтон ходив до Моору з таким вантажем металевих деталей, що при найпростішому маневрі вода перехльостувала через облавок. Усього тиждень минув з початку демонтажу, а велетенська, наростаюча гора металу вже чекала відправки на рівнину: опорні котки, противаги і спускні жолоби з листової сталі, ґратчасті ящики, бурильні агрегати, ланцюги, канатні пилки і навіть гофровані залізні дахи каменедробарки, з якої в минулі роки з шумом сипалися рінь та жорства різноманітних калібрів — матеріал для рівнинних доріг і насипів, — височіли тепер біля причалу монструозною імітацією затонулого в землі залізного саду при кузні.

Дні ставали дедалі холоднішими. Вранці Собачий Король та Охоронець, закутавшись в армійські шинелі, стояли на причалі, поки сержант шикував носіїв у шеренгу і наказував розрахуватися за порядком номерів. Хай би що тепер вимагалося зробити в кар'єрі чи дорогою сюди — солдати завжди були поблизу, гарантуючи, що в межах вогневої досяжності всяка вказівка Собачого Короля буде виконана як наказ. Сам капітан рідко з'являвся на Сліпому березі. Сидів у Моорі, грав із секретарем і деякими агентами Армії в покер, а всіх сільських прохачів, з їхніми клопотаннями про послаблення в роботі та інші пільги, відсилав до Собачого Короля. Проте той був так само глухим до прохань і скарг, як і Армія, замість нього говорив Берінг. Відмовляв у проханнях. Берінг розпоряджався. Берінг погрожував. Під захистом Армії Берінг мстився за спалення «Ворони». І хазяїн давав йому таку змогу. Хазяїн сидів у конторському бараці й писав реєстри.