Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
«Що буде з собаками?» — запитав він Амбраса вчора ввечері. Вони сиділи за кухонним столом мовчки, ніби за ніччю, що насувалася, буде звичайнісінький день, а не прощання з Моором. На збори в кожного пішло не більше півгодини. Що їм пакувати? Зачохлений рояль з музичного салону, програвач платівок, інкрустовану птахами шафу? Хто від'їжджає не просто на якийсь час, а назавжди, не потребує жодної важкої поклажі. Фотографії розсміяної жінки та втрачених братів заховані серед одягу, шкіряний мішечок з каменями з ватних гнізд пташиної шафи, смарагди, рожеві кварци, переливчасті опали, пістолет, сталевий кіготь, біноклі, Амбрасів речовий мішок, перехоплена мотузками фіброва валіза Берінга — от і все. Книжки, предмети домашнього вжитку, колекція вінілів та решта всього, що завжди становило хоч якусь цінність у житті вілли «Флора», лежало тепер у темряві за замкненими віконницями музичного салону.
«А собаки? Що буде з собаками?»
«Залишаться тут. Як були тут задовго до нас, — відповів Амбрас. — Собакам ми не потрібні. Зніми з них нашийники».
На моорському перехресті колона звернула з багнистої стежки, що вела вздовж зарослого насипу, на старий гірський шлях і поповзла першими крутими горбами назустріч тунелям, завішеним плющем та в'юнкими травами; втім, армійська техніка ще кілька тижнів тому зірвала ці штори. З хащів, що ховали рештки залізничних стрілок, спурхнули куріпки. Тепер і останні собаки зграї відстали від каравану, заскочивши до гущавини. Тільки сірий дог завмер на розгрузлій колії, не побіг навздогін за машинами далі в гори, не переслідував більше нічого, просто сидів, захеканий, спостерігаючи, як транспорт за транспортом зникає в чорній пащі тунелю.
Лілі їхала разом з білявим капітаном та чотирма солдатами у головному панцернику колони і сміхом запротестувала проти раптової темряви. Вона тримала на колінах транзистор і шукала музику, марно намагаючись знайти хвилю без перешкод. Тут, у глибині гір, ламані-переламані звуки ефіру, схожі на крики тріумфу та завивання електрогітар, подрібнювались, перетворювалися на невиразний шурхіт. Музика! В Бранді або ще на котрійсь із зупинок на шляху до моря вона постарається купити новий приймач, з тих грошей, що виручила за кобилу й мула в переселенця, який тепер володів і її білим лабрадором.
Новий радіоприймач. Може, такий маленький, невагомий, як у солдатів у Бранді: вони чіпляли його за пояс, або, засунувши до кишені френча, тягали його із собою всюди, лишаючись таким чином глибоко у своїй музиці. Рок-н-рол з крихітних навушників, так гучно й потужно, ніби там, у долині летовища. Не буде більше ані тріскотливої коробки на шиї мула, ані перешкод в ефірі! І духової музики з динаміків на плацу не буде, і голомозих, і вигорілих руїн. Усе це в минулому.
— Гей! — Лілі підштовхнула капітана ліктем, ніби аж тепер, у темряві, усвідомила, що з кожною секундою все більше незворотно віддаляється від Моору. — Гей! Ми їдемо. Бразиліє! Ми в дорозі.
По стінах тунелю, по грубому каменю, на якому в променях фар зблискували і знову гасли вкраплення слюдяного сланцю й уламки кристалів, повзли чорні струмки вологи.
Світло.
Колона виринула в сіре світло ущелини — і зникла в наступному тунелі.
Темрява.
Берінг тихо відіпхнув хазяїна: Амбрас боровся зі сном і все ж знов і знов хилив голову на Берінгове плече. Водій тягача, солдат, якого усі його пасажири хвилювали не більше ніж періодичний гуркіт та брязкіт вантажу за спиною, насвистував якусь нечутну за гуркотом і деренчанням їзди мелодійку. Другий тунель здавався нескінченним. Берінг ніби відчував, що крізь тепло Амбрасового сусідства на нього навалюється важкість гір, холод неймовірної маси, що громадиться на сотні й тисячі метрів над ними. Десь у надрах цього гірського хребта, назавжди вмурований у камінь, немов мільйоннорічна комашка в бурштині або кришталики піриту та газові бабки всередині смарагдів, що сховані в Амбраса у шкіряному мішечкові, десь там зависав труп крадія курей. Можливо, саме зараз, цієї миті вони проїжджали глибоко під вапняковим цвинтарем, що зберігав колону замерзлих біженців, і гвинтівку Лілі, і засипаного кривавим пір'ям голомозого.