Війна і мир 1-2

— Чого ж ви плачете, maman? — сказала Віра. — З усього, що він пише, треба радіти, а не плакати.

Це було цілком справедливо, але і граф, і графиня, й Наташа — всі докірливо подивились на неї. «І в кого вона така вдалася!» — подумала графиня.

Листа Миколеньки було прочитано сотні разів, і ті, які вважалися гідними його слухати, повинні були приходити до графині, яка не випускала його з рук. Приходили гувернери, няні, Митенька, деякі знайомі, і графиня перечитувала листа щоразу з новою насолодою і щоразу відкривала за цим листом нові, чесноти в своєму Миколеньці. Як чудно, незвичайно, радісно їй було, що син її — той син, який ледве помітно крихітним тільцем ворушився в ній самій двадцять років тому, той син, за якого вона сварилася з пустуном-графом, той син, який навчився казати раніш «груша», а потім «баба», що цей син тепер там, у чужому краю, в чужому середовищі, мужній воїн, сам, без, допомоги й керівництва, робить там якусь свою чоловічу справу. Увесь всесвітній віковий досвід, який доводить те, що діти з пелюшок непомітно робляться мужами, не існував для графині. Змужніння її сина в кожній порі змужніння було для неї таке ж незвичайне, ніби й не було ніколи мільйонів-мільйонів людей, так само змужнілих. Як не вірилося двадцять років тому, щоб та маленька істота, яка жила десь там у неї під серцем, закричала б і стала ссати грудь і стала б говорити, так і тепер не вірилось їй, що ця ж істота могла бути тим сильним, хоробрим мужчиною, зразком синів і людей, яким він був тепер, судячи по цьому листу.

— Що за штиль, як він мило описує! — казала вона, читаючи описову частину листа. — І що за душа! Про себе нічого… нічого! Про якогось Денисова, а сам, певно, хоробріший за всіх них. Нічого не пише про свої страждання. Що за серце! Як я впізнаю його! І як згадав усіх! Нікого не забув. Я завжди, завжди говорила, ще коли він ось який був, я завжди казала…

Понад тиждень готувалися, писалися брульйони і переписувалися набіло листи до Миколеньки від всього дому; під наглядом графині, при графовій дбайливості, збиралися потрібні дрібниці і гроші для обмундирування та обзаведення Миколи, недавно підвищеного в офіцери. Анна Михайлівна, практична жінка, зуміла влаштувати собі і своєму синові протекцію в армії навіть і для листування. Вона мала нагоду надсилати свої листи до великого князя Костянтина Павловича, який командував гвардією. Ростови припускали, що російська гвардія за кордоном, — є цілком точна адреса і що, коли лист дійде до великого князя, який командував гвардією, то нема причини, щоб він не дійшов до Павлоградського полку, який повинен бути там же поблизу; І тому вирішено було відіслати листи та гроші через кур'єра великого князя до Бориса, і Борис уже повинен був доставити їх до Миколеньки. Листи були від старого графа, від графині, від Петі, від Віри, від Наташі, від Соні, і, нарешті, шість тисяч грошей на обмундирування та різні речі, які граф посилав синові.