Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Тітусю, голубонько, скажіть, що таке?
— Нічого, друже мій.
— Ні, серденько, голубчику, люба, персику, я не відчеплюся, я знаю, що ви знаєте.
Анна Михайлівна похитала головою.
— Vous êtes une fine mouche, mon enfant[361], — сказала вона.
— Від Миколеньки лист? Напевно! — скрикнула Наташа, прочитавши ствердну відповідь на обличчі в Анни Михайлівни.
— Але, ради бога, будь обережнішою: ти знаєш, як це може вразити твою maman.
— Буду, буду, але розкажіть. Не розкажете? Ну, то я зараз піду скажу.
Анна Михайлівна стисло розповіла Наташі зміст листа з умовою не казати нікому.
— Чесне, благородне слово, — хрестячись, казала Наташа, — нікому не скажу, — і зараз же побігла до Соні.
— Миколенька… поранений… лист… — промовила вона урочисто і радісно.
— Nicolas! — тільки вимовила Соня, миттю бліднучи.
Наташа, побачивши враження, справлене на Соню звісткою про братову рану, вперше відчула весь тужний бік цієї звістки.
Вона кинулась до Соні, обняла її і заплакала.
— Трошки поранений, але підвищений в офіцери; він тепер здоровий, він сам пише, — казала вона крізь сльози.
— От видно, що всі ви, жінки, — плакси, — сказав Петя, рішучими великими кроками походжаючи по кімнаті. — Я то дуже радий і, далебі, дуже радий, що брат так відзначився. Усі ви рюмси! Нічого не розумієте.
Наташа усміхнулася крізь сльози.
— Ти не читала листа? — спитала Соня.
— Не читала, але вона сказала, що все пройшло і що він уже офіцер…
— Хвалити бога, — сказала Соня, хрестячись. — Але, може, вона обманула тебе? Ходім до maman.
Петя мовчки ходив по кімнаті.
— Якби я був на місці Миколеньки, я б ще більше французів забив, — сказав він, — такі вони паскудні! Я б їх побив стільки, що купу з них зробили б, — провадив далі Петя.
— Мовчи, Петю, який ти дурень!..
— Не я дурень, а дурки ті, що від дрібниць плачуть, — сказав Петя.
— Ти його пам'ятаєш? — раптом по хвилинній мовчанці спитала Наташа. Соня усміхнулася.
— Чи пам'ятаю Nicolas?
— Ні, Соню, чи пам'ятаєш ти його так, щоб добре пам'ятати, щоб усе пам'ятати, — із старанним жестом сказала Наташа, видно, намагаючись надати своїм словам найсерйознішого значення. — І я пам'ятаю Миколеньку, я пам'ятаю, — сказала вона. — А Бориса не пам'ятаю. Зовсім не пам'ятаю…
— Як? Не пам'ятаєш Бориса? — спитала Соня здивовано.
— Не то що не пам'ятаю, — я знаю, який він, але не так пам'ятаю, як Миколеньку. Його, я заплющу очі і пам'ятаю, а Бориса ні (вона заплющила очі), так, нема — нічого!
— Ой, Наташо! — сказала Соня, захоплено й серйозно дивлячись на свою подругу, наче вона вважала її за недостойну чути те, що мала намір сказати, і наче вона говорила це комусь іншому, з ким жартувати не можна. — Я полюбила раз твого брата, і, хоч би що трапилося з ним, зі мною, я не перестану любити його ніколи за ціле життя.
Наташа здивовано, цікавими очима дивилася на Соню й мовчала. Вона почувала, що те, що казала Соня, було правдою, що була така любов, про яку говорила Соня; але Наташа нічого схожого ще не зазнавала. Вона вірила, що це могло бути, але не розуміла.
— Ти напишеш йому? — спитала вона.
Соня замислилась. Питання про те, як писати до Nicolas і чи треба писати, було питанням, яке мучило її. Тепер, коли він був уже офіцер і поранений герой, чи добре було з її боку нагадати йому про себе і ніби про те зобов'язання, яке він узяв на себе щодо неї.
— Не знаю; я думаю, коли він пише, — і я напишу, — червоніючи, сказала вона.
— І тобі не соромно буде писати йому?
Соня усміхнулася.
— Ні.
— А мені соромно буде писати Борисові, я не писатиму.
— Та чого ж соромно?
— Та так, я не знаю. Ніяково, соромно.
— А я знаю, чого їй соромно буде, — сказав Петя, ображений першим Наташиним зауваженням, — того, що вона була закохана в цього товстого з окулярами (так називав Петя свого тезка, нового графа Безухова); тепер закохана у співця цього (Петя говорив про італійця, Наташиного вчителя співів): ось їй і соромно.
361
— Ах, крутійка,