Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
І так всеньку ніч, всенькі ночі, всенькі літа і роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули двері під’їзду, десь гавкнув пес, завив на холодні зорі. Почулись дрібні одинокі кроки на сходовій клітці, по запилених східцях…
Бух-бух, шарк-шарк…
Гухнули двері одної з квартир. І знов дрібні м’які кроки по паркету. Маленьке русяве дівча у вигорілій червоній курточці грайливо прокралось коридором, кумедно озирнулося. Тоді зайшло до зали з видутими шпалерами, освітленої тьмяним посвітом запиленої люстри та мерехтливими зблисками телевізора. Дівча задумливо подивилося на стіл, на миски із давно зігнилими продуктами, на ту ж повсюдну пилюку. Тоді криво всміхнулось, кинуло погляд на два людських кістяки на дивані — висушені, запавутинені. Дівча всміхнулось і тихо, приглушено загиготіло надтріснутим голоском. Тоді підійшло до телевізора. І порухом руки загасило його мерехтіння. Ще усміхнулось і змовкло. Змовкло.
І знов тиша. Тиша в квартирі, тиша над сонним містом.
Лиш мляві подихи вітру в розкрите вікно. Шелест стемнілих алей. Тріск цвіркуна у зів’ялих травах.
Та, бува, зозуля.
Ку-ку, ку-ку.
В глуху замогильну пітьму.
Ку-ку, ку-ку…
Бух-бух, бух-бух…
Крізь млу нескінченних літ.
— Олю!.. Олю… Господи, Олю, кохана…
— Я тут, я тут…
Лиш спалахи, сяючі віти вавилонських верб — повзуть, переливаються…
— Я тут, любий…
— Господи, навіщо ти це з собою робиш? НАВІЩО??
Він утирав її сльози, хоча й у самого туманився, блищав, розпливався зір.
— Я мушу… Мушу зрозуміти… — вуркотіла вона. — Ти ж відчув його? Також відчув? Відчув, що там ЩОСЬ було??..
— Так, але це…
Він пригорнув її так сильно, що їй аж не стало дихання.
— …це якесь божевілля…
— Але ж ти теж ВІДЧУВ?! Чи… ні?
— Так!..
Він стрепенувся і тут же почав гладити їй волосся.
— Послухай, а… — він заговорив швидко, розгублено. — Ця дівчинка, вона…
— Вона була схожа на Мар’ям, я знаю. Але це всього лиш такий образ, мотивчик… Каталізатор використовує його, аби викликати в нас певні почуття — я майже впевнена в цьому. Адже вона в свій час обом нам надокучила, от і… Але там була ще купа інших мотивів — пов’язаних і не пов’язаних. Але виокремити основну лінію, виокремити…
— Послухай, — він її різко спинив. — Ти дійсно хотіла б бути моєю дружиною?
— Що? Про що… — вона затнулась, ошелешено зиркнула, заблимала заплаканими очима. — Тобто… так, звичайно.
— Хотіла б, щоб я був твоїм чоловіком, ну, щоб… Ну хай це й умовно, словом — тобі подобається бути зі мною? Ти хотіла б бути зі мною і далі і…
— Та ТАК, чорт забирай!..
Вона легенько всміхнулась.
— Хотіла б.
— Тобто я для тебе дійсно щось значу, як… Немов якби був твоїм чоловіком, я тобі не байдуж…
— Максе!
Вона обняла його за шию і припала губами до його, щоки.
— Чому ти це кажеш, я не розумію…
— Я це кажу, — рівно, серйозно вивів він, — бо якщо це дійсно так і ти відчуваєш до мене те ж саме, що і я до тебе, то, думаю, я маю у тебе право дещо попросити. Ні, — він видихнув, — навіть вимагати.
— Що саме?
— Ти не будеш більше цього з собою робити, — він подивився їй в очі. — Не будеш. Ніколи.
— Максе…
— Ніколи. Чуєш?
Вона похилила голову.
— Якщо ти так хочеш, то не буду.
— Хочу.
— Не буду, — вона скрушно зітхнула, а тоді вивела ще більш упевнено. — Не буду.
Він ще приголубив її і, всміхнувшись, поворушив їй волосся.
— Отак уже краще… дружинонько.
Вона засміялась, погладила його щоку рукою, тоді немов об чімсь задумалась — на хвилю чи дві…
— Знаєш, — вивела після мовчанки, — я ще дещо хотіла б від тебе… чоловіче, — всміхнулась.
— Що саме?
— Дитину.
Він легенько зітхнув і також всміхнувся.
— Я вже думав, ти ніколи цього не скажеш…
Вона пригорнулась до нього, всміхаючись.
- І я б хотіла сама її народити.
— Що??
— Так.
— Послухай, — він зібрався і наморщив чоло, — я в курсі, що ти колишній апатрид і все таке, але, уявляєш — існує така річ, як інкубатори…
— Ні, — вона немов кепкувала з нього.
— Що значить НІ?
— Те і значить.
— Та ти хоч уявляєш, що таке живонародження?
— Власне… ні, але хочу дізнатись.
Вона йому підморгнула і шепнула на вушко:
— Я пробувала, в дрімах.
— Олю…
— Та що ОЛЮ?
— Все от оце, — він розвів руками. — І… знову ж таки — я тобі навряд чи зможу чимось допомогти… в такому випадку.