Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
Як виявилось, вона тільки-но закінчила школу і підробляла тутечки — влаштувала мати. І жили вони недалеко, тут, околичний район… Він зачастив у продмаг. Купував то цигарки, то якісь консерви — аби лиш зайти. А вона одного разу принесла йому домашніх пиріжків.
— Я сама пекла, — мовила, зашарівшись. — А то ви все консерви, я бачу…
І ледь засміялась.
Він запросив її в кіно. А тоді, вже по завершенні маневрів, вони й гуляли отією пам’ятною стежиною, в березовій лісопосадці за летовищем. Він тептелів щось вкрай необов’язкове, ніяк не міг зважитись заговорити про свій від’їзд, а вона раптом його спинила порухом руки:
— Зажди!
Він замовк. Десь віддалік голосила зозуля. А вона заворушила губами, либонь, відраховуючи літа…
Тоді, не дослухавши, різко повернулась до нього.
І поцілувала в губи.
Одсахнулась, немов отямившись, соромливо відвернулась. Закрившись рукою, побігла стежиною. Він схопив її за другу руку, спинив.
— Олю… — прошептав самими губами.
— Вибач, — глухо видихнула вона. — Просто я тебе дуже люблю…
І заплакала ридма.
Він обняв її, з силою притиснув до себе, притулився щокою до сплутаних пасом…
І сказав, що повернеться. Обов’язково повернеться, аби більш її не залишати. Повернеться назавжди… Забере її з собою, або… що «або»? Та що завгодно, куди завгодно — аби лишень із нею. З нею.
IV.
Осьде показались будиночки, зовсім сільські, городи в кукурудзинні, ставок. За тим усім виростав житловий масив, понурі біласті девятиповерхівки в тополях. І, незважаючи на досить нові будинки, все те виглядало якось із біса провінційно, занехаяно, затхло. Та ще й цей туман не туман, імла не імла… Ранні осінні сутінки.
Електричка загальмувала, і він рушив до виходу. За ним у тамбурі вишикувалась та зграйка дітей. Маленька дівчинка раптом із силою смикнула його за рукав шинелі. Він повернувся, запитально всміхаючись.
Всміхалась і дівчинка. Тепер він зумів її краще роздивитись — світло-русі хвостики в бантах, миле, ледь-ледь кирпате личко, смарагдово-зелені оченята…
А курточка так вигоріла, що була аж рожева.
Дівчинка когось нагадала Максиму, проте він не міг згадати, кого саме…
А малеча раптом тицьнула в нього пальчиком і напрочуд серйозно продекламувала дурнуватий дитячий віршик:
— Devochka s gorki katalas' na sankah
Ryadom katalis' soldaty na tankah
Kostochki hrustnuli slovno kapusta
Stalo na gorke unylo i pusto…
Він розгублено всміхнувся на те, а малеча підморгнула. Тут-бо двері тамбуру і відкрились. Він обернувся назад — дівчинки поруч вже не було, либонь прошмигнула повз нього з хлоп’яками…
Він вийшов на полустанок, поправив комір, кашкет… Пройшов стежиною вниз між плакучих верб. Повз розбиту кам’яну урну та зачинену білетну касу з вицвілим написом «ГОРКА».
На лавках у тихому скверику гелготіла захмеліла компанія досить літніх чоловіків, стелився туман, бовтався в ньому святковий прапорець над дверима під’їзду. Сам під’їзд був теж вельми занехаяний — і чого воно все тут таке? Облізла штукатурка на стінах, вицвіла, полущена фарба, сирість… Он там лампочка не горить… Та і поверх аж сьомий! Ліфт не працює… Заберу її звідси. А як не схоче?..
Перед облізлим дерматином дверей зняв кашкета, поправив смоляну зачіску, кашкет під руку, сітку з «Пташиним молоком» в руку, букет у другу… Ну, якось так. Подзвонив. Через тонку фанерку дверей зачув її тупіт.
Вона різко розчинила двері і повисла в нього на шиї, не давши навіть отямитись, не давши слова сказати… Тоді цілувала. В губи. Довго. І він знов не сказав. Стояв як дурень, розчепіривши руки із тортиком та квітами… Кашкет випав з-під руки…
— Ну як… — врешті видихнула вона, так і обіймаючи його. — Як ти? Як доїхав?..
— Та заледве вирвався, — видихнув і він, дурнувато всміхнувся. — Сама розумієш… На ось.
Віддав їй букет, як не штурхонувши ним.
Вона мрійливо нахилилась до квітів. Худенька, тендітна, в жовтуватому светрі до горла, чорній спідничці, у капцях… Каштанові пасма ледь закудлані, це зворушливе личко, виразні оченята. Якийсь такий погляд у них… О, цей погляд, цей погляд, о боже!..