Реальна загроза
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Реальна загроза». Краткое содержание книги:
Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...
— Я бачу.
— Під „колесами“, — зробила уточнення Ліна.
— Як… — почав був я, а потім збагнув. — Наркотики?
— Ні, звичайне снодійне. — Вона дістала з кишені блістер на двадцять таблеток і передала його мені; я переконався, що п’ять чарунків порожні. — Абсолютно нешкідливий препарат, не дає кайфу, не викликає звикання, ним неможливо отруїтися. Зате під ним можна довго й міцно спати. В тумбочці Кортні я знайшла ще кілька таких.
— Де вона їх взяла?
— Могла придбати на планеті. А могла поцупити в нас, у медчастині. Вони не на обліку.
— А дарма, — зауважив я.
— Помиляєшся, — образилася Ліна за своє господарство. — Тоді треба ховати в сейфи все поспіль. До твого відома, аспірин-плюс набагато токсичніший.
— Ну, гаразд. Скільки, по-твоєму, вона випила?
— Мабуть, усі п’ять. А може, спочатку три, через вісім годин прокинулась, пообідала, потім догналася ще двома і знову заснула. Знаєш, останні дні я майже не зустрічала Кортні. Хіба що в їдальні. І тепер пригадую, що вона щоразу мала сонний вигляд.
— А я бачу її лише на вахтах… Що відбувається, Ліно?
— Схоже, весь вільний час вона проводить у ліжку. Але сама.
Я почухав потилицю, підійшов до терміналу й активував свій капітанський доступ. Відтак завмер у нерішучості.
— Е… Ліночко, сонечко. Мені якось незручно це робити — все-таки я чоловік, а вона жінка.
— Що робити?
— Прокрути запис того, що відбувалося в її каюті… ну, скажімо, за останні три дні. Ти не могла б? Я вже все підготував.
— Добре.
Поки Ліна переглядала запис у прискореному режимі, я стояв спиною до екрана й понуро дивився на сплячу Прайс.
„Ви помилилися, адмірале Павлов,“ — думав тим часом. — „Не зміг я розрулити цю ситуацію…“
— Ну ось, — врешті озвалася Ліна. — Що я казала! Кортні з глузду з’їхала. Спить по чотирнадцять годин на добу, ковтає снодійне, як вітаміни… Дівчина геть здуріла! — Вона вимкнула термінал і знову присіла на край ліжка. — Що нам робити, Сашко?
— Хіба я знаю? — розгублено відповів я.
— Але цього залишати так не можна, — рішуче заявила Ліна. Перш ніж я встиг запротестувати, вона перекинула Прайс на спину і стала енергійно смикати її за плечі. — Ну, прокидайся! Підйом!
Це смикання, та ще й у супроводі кількох ляпасів, дали належний ефект. Кортні позіхнула, розплющила очі і втупилась у нас мутним поглядом.
— Ліно, шкіпе… В чім річ?
— Це тебе треба спитати, — сказав я. — Ти жменями їси снодійне, постійно спиш. Так не можна!
Очі Прайс трохи прояснилися, в них промайнуло щось схоже на злість.
— Чому не можна? Це моя особиста справа, як я проводжу свій вільний час.
Я суворо промовив:
— Можливо, раніше це була твоя особиста справа. А тепер уже ні. Годину тому було оголошено тривогу, тебе викликали на місток — а ти й далі спала.
Кортні злякано зойкнула, відкинула вбік ковдру (на щастя, була одягнена в сорочку консервативного фасону, покликану приховувати голизну, а не підкреслювати її) і спробувала встати. Проте ноги погано тримали її, вона присіла на ліжко і сперлася на Лінине плече.
— Можеш не поспішати, — сказав я. — Тривогу скасовано. Все владналося.
— Треба було гучніше будити мене, — заявила Прайс, виправдовуючись. — Я б прокинулась і прийшла.
— Ага, отака. Напівсонна за пультом занурення.
— Я б випила стимулятор.
— Снодійне зі стимулятором, це круто! — прокоментувала Ліна.
Я скрушно похитав головою й запитав з м’яким докором:
— Що ти з собою робиш?
Кортні знову лягла на ліжко й тихо заплакала.
— Що я з собою роблю? — заговорила вона крізь сльози. — Я?… Ні, шкіпе, це ти зі мною робиш! Ти… ти мусив викинути мене з команди ще після першої експедиції. Але ти взяв мене на Вавілон. Либонь, потішався з того, як дівчина, на три роки старша за тебе, захопилася тобою, мов мала шмаркачка. Ти жорстокий, безсердечний егоїст… І ще питаєш, що я з собою роблю. Я втікаю в сон від власних думок — от що я роблю! Коли не сплю, я думаю про тебе. І про себе. І про те, що ми можемо загинути. Я помру, так і не пізнавши твого кохання… Але тобі на це начхати. — Припинивши плакати, Прайс перекинулась на інший бік, обличчям до стіни. — Прошу вас, ідіть геть. Обоє. За п’ять годин моя вахта. Я маю виспатися.
Кілька секунд я мовчав, збираючись на думках.
— Кортні, ти розумієш, що як командир я зобов’язаний відсторонити тебе від чергувань?
— Ну й відсторонюй, — промимрила вона, вже засинаючи. — Роби, що хочеш… Щоб тебе покорчило!…
Ми з Ліною безпомічно перезирнулися.
6