Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Оглянувши таким чином дїяльність віча, приглянемо ся його складу і формам дїяльности.
Насамперед що до складу віча. Лїтописи нїде не говорять про нього спеціально, та з натяків їх видко, що в вічу брала участь вся свобідна людність землї — города й пригородів, але тільки самі господарі, голови родин. На се вказує термін „люди” для участників віча, не „лїпші люде”, а таки люде взагалї: „людьє кыевьстии” (1068), „людиє Черниговци” (1138), або „гражани” (в Володимирі 1099), „Кияне” (1098), „Галичане” (1144) 27). Розумієть ся, в дїйсности задавали тон дуже часто ті „лїпші люде”, „иже держать землю”, як казали в Х в.; але трапляли ся й такі віча, де брав гору демос і змушував замовкати тих звичайних проводирів віча.
Що молодші члени родини не мали голосу при тім, на се вказують вирази, де вічевики приймають рішеннє за себе й за „дїтей”. Так говорять на вічу Кияне в 1147 р.: „на Ольговичів підем радо і з дїтьми” (на Олговичи хотя и с дЂтми), і на новім вічу знову: „идемь по тобЂ и с дЂтми”. Так кажуть Куряне: „оже се Олговичь, ради ся за тя бьємъ и с дЂтьми” 28). Такі вислови не могли б мати місце, як би й сї „дїти” були тут же на вічу з правом голосу.
Люде з пригородів могли брати участь і мали голос на вічу, але їх присутність не була конче потрібною для того, аби рішеннє віча було важним і для пригородів; се ми знаємо добре з новгородської практики, і нема нїяких перешкод прикласти се й до українських віч. Справа Вишгорода, піднесена на київськім вічу 1146 р., дуже правдоподібно, була наслїдком того, що на вічу були й Вишгородцї. А що рішеннє віча города було обовязкове в усякім разї й для пригородів, се дає зрозуміти наведена вище максима суздальського лїтописця, що говорить про обовязковість таких рішень для пригородів, зовсїм не згадуючи про потребу для того участи пригородів — зрештою в такім разї цїла та максима не мала б значіння.
На істнованнє репрезентації, відпоручників пригородів чи частин міста, не маємо нїяких натяків, і можемо прийняти зовсїм на певно, що її наші громади не знали, як не знали й більш розвинені північні.
Форми скликання, місце або час вічевих нарад не були зовсїм реґляментовані — не тільки у нас, але й у Новгородї. При надзвичайнім характері вічевих зібрань не може бути й мови про якусь їх періодичність або певні уставлені часи. Скликав віче, як ми вже бачили, або князь або самі громадяне; в остатнїм разї, розумієть ся, віче міг скликати кождий, хто потрапив заінтересувати та згромадити людей. Кожде місце було добре для сього; рівно ж порядок вічевих нарад залежав від хвилевих обставин. Дорогоцїнний, бо зовсїм одинокий образок віча, скликаного з інїціативи князя 29), дають нам оповідання про київське віче 1147 р., що закінчило ся смертию кн. Ігоря 30): Ізяслав, бажаючи притягнути до участи в війнї з Ольговичами київську громаду, висилає двох з своєї дружини до Київа з порученнями в сїй справі. Сї післанцї, приїхавши до Київа, мали удати ся до полишеного для нагляду в Київі Ізяславового брата Володимира, щоб він за порозуміннєм з митрополитом і тисяцьким скликав Киян на віче на подвірє св. Софії. Володимир скликав Киян, і вони зібрали ся в великім числї й посїдали 31) на площі коло св. Софії. Предсїдателем зборів був митрополит, як найповажнїйша особа в містї, хоч властивим господарем у Київі, в неприсутности князя, був тисяцький. Звернувшись до митрополита, Володимир представив послів Ізяслава й попросив для них слова: „и рече Володимеръ к митрополиту: „се прислалъ братъ мой 2 мужа Кыянина, атъ молвятъ братьЂ своєй”. Посли переказали привіт від Ізяслава Володимиру, митрополиту, тисяцькому й усїй громадї: „цЂловалъ тя брать, а митрополиту ся покланялъ, и Лазаря цЂловалъ и Кыяны всЂ” 32). Присутні громадяне („Кыяне”) запитали, з чим прислав їх князь — „молвита, с чимь васъ князь прислалъ”. Посли переказали поручене Ізяславом: про зраду Ольговичів, і що через неї Ізяслав розпочинає з ними війну, а до участи закликує й київську громаду. Кияне вислухавши, заявили, що радо підуть в похід. Тодї оден з присутних звернув увагу на небезпечність від того, що в самім Київі сидить оден з Ольговичів — Ігор, і радив перше забити його, а тодї вже йти на Чернигів, „кінчати” з иньшими Ольговичами. Сї слова незвичайно вплинули на зібрану громаду. Даремно Володимир, потім митрополит, тисяцький київський і другий тисяцький — Володимирів (правдоподібно — волинський) умовляли людей, аби залишили сей замір, неприємний самому Ізяславу. Кияне відповідали, що з Ольговичами не можна дійти до доброго кінця. Нарештї підняв ся великий крик („кликнуша”), і нарід кинув ся з віча до монастиря св. Федора — забивати Ігоря.