Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Князь в своїх руках мав усю адмінїстрацію в землї, і провадив її безпосередно — сам особисто, і посередно, через ріжних урядників, котрих сам іменував. Про громаду ми не знаємо нїчого, аби вона іменувала адмінїстраційних або яких иньших урядників, або їх скидала. Розумієть ся, в дрібних — сїльських громадах мусїли бути виборні „старцї”, „старости”, чи як би вони не називали ся, але вся адмінїстрація, що виходила за границї дрібної льокальної самоуправи, була княжою, і до неї громада не мішала ся. Віддаючи всю управу князеви, громада полишала йому до волї заступати себе ким хоче — до кого має довірє, хоч би й своїми слугами і невільниками, як у своїм підприємстві, на свій страх і відповідальність.
Князь іменує тисяцьких, соцьких, посадників. „Держи ти тисячу, як держав за мого брата”, каже київський князь Ігорь тисяцькому Улїбу 7); зрештою самий звичай називати тисяцьких іменами князїв доводить виразно, що вони були княжими урядниками. Що соцькі були княжими, не виборними урядниками, показує київська революція 1113 року, коли громада розбивала їх доми, зарівно з ріжними княжими протеґованцями. Про іменованнє посадників — управителїв меньших мінських округів маємо багато виразних звісток: Сьвятослав Всеволодич в Чернигівщинї, по смерти стрия, „посадники посла по городомъ, а самъ хотЂ поЂхати к Чернигову” 8); в Київщинї Всеволод Чермний „сЂде в Кые†и посла посадникы по всЂмъ городомъ кыевьскымъ” 9) і т. и.
Князь судить суд сам, або через своїх відпоручників-урядників і заступників, котрих сам іменував. Віче не судить само, і навіть скаржачи ся на непорядки в судї, тільки поручає князю на дальше, аби судив сам особисто в скаргах на його аґентів. Про особистий суд князя — „люди оправливати”, згадує Мономах у своїй науцї, між щоденними звичайними занятями князя 10). В Руській Правдї між иньшим маємо одно судове рішеннє, постановлене Ізяславом Ярославичом в справі Дорогобужцїв, що забили його конюха („яко уставилъ Изяславъ въ своємь конюсЂ, єгоже убили Дорогобудьци” 11).
Про суд княжих урядників каже лїтопись, оповідаючи за Всеволода Ярославича, що його тивуни „почали людей грабити, обтяжати продажами (судовими карами)”; на такі-ж надужитя княжих тивунів скаржило ся київське віче 1146 р.
Князь роспоряджав доходами землї й визначав висоту податків, які мала платити людність до його скарбу, а міг навіть завести й новий податок. Знаємо з лїтописи, як князї Х віку уставляли податки в підвластних землях, заміняючи дань легку на дань тяжку. З пізнїйших часів маємо приклад, як князь волинський Мстислав Данилович, бажаючи укарати Берестян за зраду, наложив на них своєю властию новий податок — „ловчеє”: „спитав своїх бояр: „чи є тут ловче”, вони-ж сказали: „нема тут, пане, з поконвіку” ; тодї Мстислав сказав: „я-ж уставляю у них ловче, за їх „коромоли”, аби не бачити їх крови (не карати смертию)”, і сказав свому писцю писати грамоту: ”Се азъ князь Мстиславъ, сынъ королевъ, внукъ Романовъ, уставляю ловчеє на Берестьяны и в вЂкы, за ихъ кромолу: со ста по д†лукнЂ меду, а по д†овцы”, і т. д. Що до права роспоряджати доходами волости, то досить вказати на десятину, що визначали князї з доходів свого князївства на церкву: на десятину, визначену Володимиром на київську катедру, на десятину визначену Ярославом з вишегородської дани для місцевої церкви Бориса і Глїба 12), і т. и. Документальний текст такого надання маємо в фундації смоленської катедри, де князь надає епископу „десятину отъ всЂхъ даней смоленскихъ” 13).
Нарештї князь брав дуже значну участь у церковній управі: в виборі церковних достойників, твореню нових катедр, у внутрішнїй орґанїзації церкви, як побачимо низше.
Особа князя мала велике поважаннє; в тяжких полїтичних завірюхах, так частих у сї часи, серед завзятих усобиць особа князя звичайно все зістаєть ся нетикальною. Розумієть ся, не раз трапляло ся князям накладати головою в бою, але такі факти, що Кияни забили Ігоря, або що галицькі бояри повісили Ігоревичів, зістали ся виїмковими явищами, викликаними спеціальним роздражненнєм.
Та з другого боку не закоренила ся на руськім ґрунтї й принесена з Візантиї теорія богоуставленого, сьвященного характеру власти. На Руси в духовних кругах стрічаємо сей погляд, нпр. в лїтописи ми читаємо таке міркуваннє, навіяне сьвятим письмом: „поставляєть царя и князя Вышьний, ємуже хощеть — дасть; аще бо кая земля управит ся передъ Богомъ — поставляєть царя и князя праведна, любяща судъ и правду, и властеля устраяєть и судью правяща судъ” 14). Митроп. Никифор у своїм слові до Мономаха каже між иньшим про нього: „Єгоже Богъ издалеча проразумЂ и прЂдповелЂ, єгоже изъ утробы освяти и помазавъ, отъ царскоє и княжескоє крови смЂсивъ” 15). Але в українській суспільности сей погляд не пустив кореня, як в пізнїйшій московській: старий погляд на князя, як на громадського чоловіка, котрого громада завсїди може перемінити, на Україні сидїв, видко, міцнїйше.