Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
6) Для фактів ширше описаних в попереднїх роздїлах сеї працї (т. II, гл. 2 і 3) я не вказую тут джерел.
7) Лавр. c. 286.
8) Новг. c. 142.
9) Лавр. c. 397.
10) Аналїзу рядів 1146 і 1154 р. див. в т. II c. 147-8 і 176.
11) Іпат. c. 326, 365, 375.
12) 1068, 1113, 1146 і 1150 — ваганнє в численню залежить від того, чи рахувати сюди і другий і третїй похід Ізяслава на Київ, коли він діставав заклики від Киян.
13) Як то ми бачимо в двох разах, що Київська лїтопись не згадує про участь громади, а згадують иньші — Суздальська та Новгородська (про Ярополка й друге князюваннє Ізяслава Давидовича).
14) Іпат. c. 230.
15) Соловйов 1 c. 494, СергЂевичъ — Юридическія древности II c. 76.
16) Іпат. с. 251.
17) Лавр. с. 395.
18) Іпат. c. 342.
19) Іпат. c. 360.
20) а се вы брать мой Игорь, имЂтесь по нъ.
21) Іпат. c. 243. 2
22) Іпат. c. 246.
23) Іпат. с 265.
24) Іпат. c. 268.
25) Іпат c. 250.
26) Ширше про се т. II c. 147-8.
27) Іпат. c. 120, 169, 175, 216, 226.
28) Іпат. c. 242, 246, 250.
29) Навіть в богатших новгородських джерелах, через їх ляконїзм, ми не маємо подібних подробиць.
30) Оповідають про нього Київська лїтопись (c. 244 і далї) й Суздальська (c. 300), в дечім незалежно, доповняючи одна одну. Новійший коментар (в дечім довільний) Д.-Запольского — Книга для чтенія до рус. ист. І.
31) Так у Сузд.: „сЂдоша у святоє Софьи”; в Київ: „въставшимъ же имъ въ вЂчи”. Сї два вислови можна б скомбінувати так: зійшли ся й посїдали, чекаючи віча, а коли воно почало ся — повставали. Але слова Київ. лїтописи можуть мати і загальнїйше значіннє: „коли вони зібрали ся на віче”, слова ж Суздальської мусять мати реальне значіннє. Нїчого нема неможливого, що люде під св. Софією сидїли підчас віча — на сходах під церквою, і т. и. Припускають спеціально зроблені сидження для віча — се можливе, як гіпотева.
32) Інтересна етікета в порядку сих привітів і в їх стилїзації — князь витає Киян по товариськи, зарівно з своїм братом.
33) Іпат. c. 259.
34) Іпат. c. 300.
Князь — форми вокняження, становище князя в землї, безрадність землї без князя. Функції князя: полїтичні, воєнні, законодатні, адмінїстраційні, судові, фінансові, участь в церковних справах; погляд на княжу власть духовенства.
Перейдїм до другого елєменту земського устрою — до князя.
Як ми вже бачили, хоч за громадою признавало ся право вибору князя, але переважно князь здобував стіл не на підставі вибору, а спадщиною або по умові з князями. При тім громада приймала його або активно або пасивно. Найлекшим способом акцептовання громадою князя була участь громади в парадних уводинах князя або в церемонїї посаження на столї; для означення ріжницї в відносинах громади — чи брала вона в тій парадї участь чи нї — істнували два терміни: князя „посадиша на столЂ”, або „князь сЂде на столЂ” 1). Близших подробиць про сю церемонїю не маємо; правдоподібно, князь дїйсно з нарадою засїдав на княжім столї на княжім дворі, з більшою або меньшою участию суспільности. Здаєть ся, з розповсюдненнєм християнства отсю саму по собі зовсїм сьвітську церемонїю злучено з церковною, і митрополит (в иньших містах очевидно — епископ) блогословляв нового князя: духовенство брало участь в уводинах князя, потім князь ішов „поклонити ся” в катедральну церкву, і тут правдоподібно його благословляно, а по тім наступила церемонїя „настолования” — такий образ можна собі уложити на основі згадок Київської лїтописи 2). По тім складали князеви присягу — на хрестї; таке оповідаєть ся про Ігоря — „съзва Кияне вси, они же вси цЂловаша к нему хрест”. Але чи завсїди складала присягу громада, не знати, і я скорше б думав противно: коли громада зіставала ся пасивною супроти нового князя, ледви чи її кликали до присяги. В такім разї й сам князь мусїв розуміти, що громада тільки терпить його та не кидає перспективи „вчинити під ним лесть” при нагодї, не вяжучись і присягою.
В відносинах межикнязївських князь стрічав певне обмеженнє, більш або меньш реальне, в правах старійшини, у внутрішнїй же управі мусїв числити ся з вічем. Але хоч громада мала над ним суверенні права і могла контролювати його управу, ся контроля і директиви віча були явищем надзвичайним, звичайна ж управа вся лежала в руках князїв. Зрештою від нього залежало поставити себе незалежним і від суверенних прав і від контролї віча. До того були дві дороги: або стояти в добрих відносинах з громадою, потрапляючи під її найбільш популярні бажання, так щоб громада не чула потреби мішати ся в княжу управу, або поставити себе о стільки сильно, щоб не бояти ся повстання і „лести” громади, а тодї собі іґнорувати всї її бажання.