На далеких берегах
- Автор: Касумов Имран Ашум Оглы, Сеидбейли Гасан Мехти оглы
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Сидоренко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «На далеких берегах». Краткое содержание книги:
… У місті Трієсті і навколишніх районах раз у раз висаджуються в повітря важливі військові об'єкти фашистів, склади зброї, летять під укіс поїзди, безславно гинуть фашистські вояки.
Все це — справа рук партизанів, і зокрема невловимого «Михайла». Його ім'я викликає у фашистів справжній жах.
Хто він, казково сміливий, легендарний партизан «Михайло»?
Образ цей не вигаданий. Таким був радянський воїн, вірний син азербайджанського народу Мехті Гусейн-заде, якого в час війни доля закинула на далекі береги Адріатики. Він і став прототипом головного героя цієї повісті.
— Він сказав, — стиха почав старий Тінті, обернувшись до народу, — що ми чесні люди. Він сказав, щоб ми дорожили своєю честю, берегли її. Він сказав, що попереду ще багато суворих випробувань…
І мешканці Вітовле поклялися зберегти пам'ять про Михайла назавжди.
Мехті поховали біля підніжжя високого мальовничого пагорба. І люди день і ніч стерегли могилу уславленого героя.
На могилу Михайла приходили селяни з інших сіл і селищ; прийшли дівчата з села Гранік, поклали на свіжий горбочок квіти-братки. Росла й росла над могилою гора живих квітів. А люди йшли і йшли…
Стояв погожий квітневий день; на полі учбового аеродрому, серед неозорих українських степів один за одним сідали легкі учбові літаки з червоними зірками на крилах.
Неподалік від аеродрому тиснулись збірні будиночки з черепичними дахами, пофарбованими у веселі блакитні кольори. Тут розмістився один із спортивних авіаційних клубів, яких так багато в найрізноманітніших куточках радянської землі. Сьогодні сюди приїхав на зустріч з молодими пілотами полковник авіації Сергій Миколайович Любимов.
Пілоти — засмаглі чубаті хлопці — добре знали про те, який важкий і славний шлях пройшов полковник.
Прохолодного вечора, що прийшов на зміну денній спеці, пілоти умовили Сергія Миколайовича розповісти їм що-небудь із пережитого.
І, сидячи з ними в їдальні, полковник розповів їм про те, як жив і загинув партизан Михайло, через які випробування пройшов він, які подвиги зробив у тилу гітлерівців, як вдумливо намагався розібратись у величних подіях того часу, як малював картину, як воював в ім'я того, щоб люди могли будувати міста, насаджувати сади, писати книги, викохувати дітей.
І всім здавалося в цей вечір, що Мехті незримо присутній тут, серед льотчиків аероклубу…
А вулицями Праги йшла Лідія Планічка. Вона вела з школи свого сина Василя, який народився в партизанській бригаді на Адріатичному узбережжі.
Бруком крокував піонерський загін. І Лідія розповідала синові про радянську людину, яка наклала головою в бою за те, щоб і її Вася міг стати піонером.
Уже піонерами застав своїх дітей вогненнорудий Маркос Дабі, який повернувся в нову Угорщину після довгих митарств по таборах для переміщених осіб.
Він став головою крупного сільського кооперативу, який володів землями, що належали раніше нащадку сім'ї Естергазі. У колишній садибі Естергазі, на стіні парадної зали, Дабі повісив ті два кремінних пістолети, з якими він починав битву за нове, світле життя.
Розповідаючи про цю битву, він часто згадував ім'я Михайла. Справжнє його ім'я — Мехті Гусейн-заде — Маркос Дабі вимовляв неправильно, але це не перешкоджало селянам слухати його, затамувавши подих.
Сотням тисяч людей розповідав Луїджі Ферреро на сторінках італійських прогресивних газет про тих людей, якими командував він у дні смертельної сутички з фашизмом, про тих відважних партизанів, яких потім в Італії кинули до в'язниць або злочинно розстріляли в оливкових гаях біля Неаполя і за міською смугою Рима.
Ферреро розповідав людям і про Михайла, про те, що партизани перенесли його останки й поховали біля містечка Чеповані, віддали йому останню шану й оголосили день його похорону траурним днем.
Поблизу Чеповані й тепер височить камінь з висіченим на ньому написом:
«Спи, наш любимий Мехті, славний сину азербайджанського народу! Твій подвиг в ім'я свободи назавжди залишиться в серцях твоїх друзів».
Так, люди не забудуть Мехті: він загинув, щоб вони жили, щоб буйно квітла земля!..
До останнього подиху ждала Мехті стара бібі — вона так і померла, вірячи, що він живий. Сестри, товариші Мехті по школі, його друзі завжди говорили їй про нього, як про живого, так, начебто його з дня на день, з години на годину можна чекати додому.
Вони, власне, й не обманювали стару бібі: для них Мехті живий — живий у своєму невмирущому подвигу.
Довго пам'ятатимуть Мехті й вороги! Не забуде його й капітан Мільтон, — він тепер, очевидно, має вищий чин, і за його наказом руйнуються в тій же Італії чи Франції села, щоб звільнилось місце для військових аеродромів. Не забуде його й Шульц. Те, що в нього немає ноги, не заважає йому розвивати гарячкову діяльність по відродженню «вермахту», і він, очевидно, втихомириться тільки тоді, коли позбудеться й голови.
Б'ючись далеко від рідної землі, на далеких адріатичних берегах, Мехті не зміг закінчити свою картину. Проте ворогам Мехті було б корисно поглянути на цю незакінчену картину: на ній зображено могутнього радянського солдата, який, здобувши власною кров'ю перемогу, йде назустріч сонцю на сході. Навкруги — весняна, радісна, тріумфуюча рідна земля, солдат щасливий, та водночас і насторожений і пильний — горе тому, хто спробує зазіхнути на його щастя.