На далеких берегах
- Автор: Касумов Имран Ашум Оглы, Сеидбейли Гасан Мехти оглы
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Сидоренко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «На далеких берегах». Краткое содержание книги:
… У місті Трієсті і навколишніх районах раз у раз висаджуються в повітря важливі військові об'єкти фашистів, склади зброї, летять під укіс поїзди, безславно гинуть фашистські вояки.
Все це — справа рук партизанів, і зокрема невловимого «Михайла». Його ім'я викликає у фашистів справжній жах.
Хто він, казково сміливий, легендарний партизан «Михайло»?
Образ цей не вигаданий. Таким був радянський воїн, вірний син азербайджанського народу Мехті Гусейн-заде, якого в час війни доля закинула на далекі береги Адріатики. Він і став прототипом головного героя цієї повісті.
Партизани з рук до рук передавали дитину, загорнуту в чистий рушник. Вони допитливо вдивлялися в личко людини, яка щойно народилася.
Показали його й Мехті. Він довго тримав на руках малюка, який появився на світ у той день, коли помер його побратим Вася, в ту годину, коли Васю поховали серед скель, на чужині.
Думали, яке ж йому дати ім'я. Одні пропонували назвати малюка Джузеппе, на честь загиблого батька, інші — Васею.
— Васею! — тихо сказала Планічка.
І, може, й досі живе десь хлопчик, у якого батько італієць, мати чешка, а ім'я російське…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Рани Мехті гоїлися швидко. Зажило вухо: лише маленька пов'язка на руці говорила про те, що руку вразила випадкова куля. І тільки ніяк не гоїлась інша, глибша рана: Мехті й далі сумував за другом; йому здавалося, що Вася забрав з собою частку його власного серця.
Він спробував забутися в роботі над картиною.
Мехті клав на полотно енергійні мазки, він працював швидко, майже до нестями. А потім довго, ні про що не думаючи, дивився на полотно. Працювати було важко.
Важко було працювати ще й тому, що Мехті вкладав у свій задум дедалі більший зміст.
Те, що він зображав на картині, було для нього вже не тільки світлою, дорогою мрією. Він «вистраждав» своє творіння у повному розумінні цього слова.
Бойові друзі Мехті ходили на завдання, а його не брали з собою. Він не ображався. Він ждав свого.
Штаб бригади розмістився тепер у невеличкому високогірному сільці Гранік, і Мехті працював у маленькому садочку перед глинобитною хатиною з пласким дахом. У садку росло лише кілька низеньких, миршавих деревець.
По даху хатини ходив вартовий.
Біля Мехті годинами просиджував Анрі Дюез — він кашляв ще дужче, ніж перед тим (весна — погана пора року для сухотних), але й слухати не хотів про те, щоб залишити бригаду.
Кулі його не брали, і Дюез був певен, що доживе до такого дня, який малював на своїй картині Мехті.
У Дюеза був фотоапарат. Він непомітно сфотографував Мехті за роботою і подарував йому фото. Подарував він фото й високій дівчині з родимкою над верхньою губою; вона жила в цьому селі й частенько заходила в садок, щоб мовчки, крадькома поглянути на славетного партизана з лагідними темними очима.
На фотографії Мехті сидів, трохи відкинувшись назад, з пензлем у руці, і дивився на полотно; до стегна його щільно прилягала кобура з улюбленим пістолетом; по даху ходив вартовий. Озброєний партизан, що займається на дозвіллі живописом, — це само по собі могло стати темою для хвилюючої картини.
Коли Дюез заводив розмову з Мехті, той відповідав коротко; Мехті подобався смаглявий корсіканець з його пристрасною, всепоглинаючою вірою в справедливість «великої вендети».
… У хатині прочинилося вікно.
— Мехті! Усі, хто там є, сюди! — схвильовано крикнув з вікна Сергій Миколайович.
Таким схвильованим його бачили рідко. Партизани, які були в садку, у тривозі побігли до хатини. Мехті вскочив до кімнати і завмер на порозі.
У побіленій горниці була встановлена потужна рація, нещодавно захоплена в німців. Обслуговувала її Лідія Планічка; і не тільки тому, що в неї виявились деякі знання в цій галузі, просто жінка могла тепер виконувати лише «спокійні» обов'язки при штабі.
Зараз вона була біля рації з дитиною на руках. Довкола сиділи й стояли кілька командирів загонів, Ферреро.
Сергій Миколайович приклав палець до губів. Здалека тихо, але досить виразно чути було позивні Москви.
У Мехті тенькнуло серце; він обережно притулився до одвірка.
Пролунав спокійний, дужий голос диктора: «Наказ Верховного Головнокомандуючого…»
У наказі говорилося про те, що радянські війська перейшли державний кордон і з боями вступили на територію Румунії й Чехословаччини. На відзначення здобутої перемоги Головнокомандуючий наказав дати в Москві артилерійський салют із двохсот сорока гармат…
Що після цього почало творитися в горниці! Ферреро цілував Сергія Миколайовича, Дюез танцював, Мехті обняв когось із партизанів. Планічка простягла вперед дитя, ніби для того, щоб і воно почуло голос.
… У Москві гримів салют, і його зірниці освітлювали чехословацькі и угорські міста, доки Марселя, лондонський Іст-Енд, турінські заводи, плоскогір'я Корсіки й загублене в горах селище Гранік.
Москва сповіщала світу про наближення перемоги; і всі прислухалися до її голосу.
Потім Мехті лежав у садку, в гамаку, зробленому з шинелі.