Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
Едем був невинним початком шляху людського, дружній людині закуток, що знаходився за «тьмою зовнішньою, за стіною хаосу».
Оазис, що зрошувався цілющою водою. Символ благодаті серед неродючих навколишніх земель, маленький світ в північній Месопотамії, оточений своїм повітрям, в порівнянні з яким звичайне повітря — «зачумлене і згублене» — повен незвичайних плодів, що зцілюють і втішають, коли не треба думати ні про працю тяжку, ні про хліб насущний (там був «хліб янголів»). Там світло, як сяйво неземне, сонячне літепло, не жарке, в міру прохолодне. Кожна сторона раю простягалася на 12000 стадій (бл. 2220 км) і все там — як у Небесному Єрусалимі осяяно славою Божою і течуть там ріки «з водами життя», і дерева життя там росли…
Це ж як пофортунило Ліліт, першій жінці, якій задарма дістався рай! Живи — не хочу! Не кожній невістці так щастить. Заміжжя і відразу ж рай! Тож і живи, як… у раю.
Але Ліліт — от незбагненне це створіння, жінка! — не вжила у раю. Навіть, у самому раю! Пекла захотіла вередлива жінка чи що? Так пекло не рай, кожного — хочеш чи не хочеш — може чекати. І часто й чекає. Ні, ні, що не кажіть, а трудно буває збагнути жіночу логіку — що тоді, що тепер. Не хочу, мовляв, раю, подавай таке… роз таке! Яке — сама не знаю, а тільки не таке. Ще більш райське, як сам рай.
Не хочу глиняного чоловіка, давай кращого! А де його візьмеш кращого, навіть сьогодні, а тоді ж Адам був у світі білому, в єдиному, так сказати, примірнику — з чого, з чого вибирати кращого?
— А я… я виберу — затялась на своєму Ліліт.
Тепер уже і не збагнеш — невже Ліліт такою любострастною та хтивою вдалася? Так тоді ж у раю вибору не було. Крім Адама, як уже мовилося, більше нікого і в помині.
З ким крутити шури-мури? Чи Адам, будучи вайлуватим вахлаком, мало їй приділяв уваги — особливо як над райськими кущами молодий місяченько сходив, пташки співали і нічні квітоньки запаморочливо пахтіли — не знаходила тоді Ліліт собі місця. А чоловік, бувало, в такі ніченьки банально хропів чи не на увесь рай, видаючи на гора носом такі рулади! І бідна жінка мусила терпіти. І де? У самому раю. То який то рай? А тут ще охопила— полонила її гординя. Непомітно, підступно підкравишсь, взяла жінку в бран— полон.
А все тому, що Ліліт ніяк не могла змиритися з думкою, що вона — жінка! ЖІНКА!!! — а повинна підкорятися якомусь там… чоловікові. Ще й у всьому його слухатися. («Ось звідки сучасні феміністки походять!», — вигукне тут котрийсь з нетерпеливих читачів, але ми попросимо його з висновками своїми категоричними ще трохи зачекати).
Це вже було занадто.
З точки зору Ліліт та її гордині. Себто вона себе вважала розумнішою за свого безперечно недалекого чоловіченька, а тому вона — ВОНА!!! ЖІНКА!!! — мусила бути главою їхньої райської сім’ї!
Вона, а не якийсь там… гм-гм… Адам!
Чи, принаймні, рівною йому — зафіміністичила жінка!
Яка її райська першомуха планети Земля вкусила невідомо, а тільки Ліліт на своєму затялася:
— Я не твоя рабиня і навіть не твоя підлегла! Я така ж як і ти!
— Ет, — позіхав вічно сонний Адам, — колись люди скажуть: чоловік та жона — одна сатана!
— Не одна, а я, жінка, краща сатана. Можна б сказати, щонайкраща! І взагалі… взагалі… Я навіть вища! Можна б сказати, рівна, але в порівнянні з тобою — ще рівніша!
— Ти забула, що глава нашої маленької райської сімеєчки я! — Адам підвищував голос. — А ти мусиш мене у всьому слухатися. Бо ти всього лише жона, а я… я твій МУЖ!!!
— Ой, ой, — руки в круті боки. — Який ти глава? Який ти глава? Який ти зрештою муж? Глянь на себе у воду озера. Знаєш з чого ти зліплений? Пхе! З глини! Знайшов чим пишатися — глиняний чоловіченьку!
Адам спершу було аж розгубився, бо ж і справді він був зліплений з глини (з якогось там пороху земного), а тоді швидко й отямився.
— А ти на себе пильніше подивися, жіночко, думаєш ти із золота чи якогось коштовного оніксу? З коралів? Ха! Ти сама з глини!
— Я-а-а??? — сапнувши побільше повітря в легені, обурилась Ліліт.
— Ти! Ти, жіночко моя!
— Я-а… З глини?.. З ГЛИНИ??? — все ще не йняла віри жона.
— З глини, моя голубко. 3 тієї, що її янголи наколупали на березі. Там, до речі, де й для мене колупали.
— А ось і неправда! — на підвищених тонах раптом загаласувала жона. — Я хоч і з глини, але на відміну від тебе — із кращої, щонайкращої!
А ти… з другої… ні, ти з третьосортної глини! З різними там домішками. З порохняви простіше! А я… Та, може я… я… з морської глини. А ти… ти з озерної. Ба, навіть, з болотяної. А тому ти не рівня мені, глиняний чоловіченьку! Мене недарма ж ось-ось назвуть кращою половиною людства. А тебе — гіршою.