Діти Дюни

«Слова та рухи одночасно», — нагадала собі Джессіка та зайнялася необхідними ментальними приготуваннями до прийдешньої зустрічі.

Недавно закінчився сніданок, золоте сонце Салуси Секундус почало торкатися далекої стіни огородженого саду, який вона бачила з вікна. Ретельно вдяглася: чорний, з каптуром, плащ Превелебної Матері, але із золотим Атрідівським гербом, що вишитою крайкою облямовував поділ і знову з’являвся на манжетах рукавів. Джессіка старанно розклала драпування свого одягу й повернулася плечима до вікна, тримаючи ліву руку на поясі, щоб показати яструбиний мотив герба.

Фарад’н зауважив Атрідівські символи, прокоментував їх, зайшовши, але не виявив ні гніву, ні здивування. У його голосі вона відчула тонкий гумор і задумалася над цим. Побачила, що він одягнув сіре трико, яке вона йому порадила. Сів на низький зелений диван, на який вона йому вказала, розслабився, закинув праву руку на спинку дивана.

«Чому я їй довіряю? — питав він себе. — Адже це відьма Бене Ґессерит!»

Джессіка, вгадавши цю думку з контрасту між його розслабленим тілом і виразом обличчя, усміхнулася і сказала:

— Ти мені довіряєш, бо знаєш, що наша угода добра, і хочеш того, чого я можу тебе навчити.

Побачила, як злегка насупилося в нього чоло, і махнула лівою рукою, щоб заспокоїти:

— Ні, я не читаю думок. Я читаю обличчя, тіло, поведінку, інтонацію, позицію рук. Це може зробити кожен, вивчивши Шлях Бене Ґессерит.

— І ви навчите цього мене?

— Я певна, що ти простудіював звіти про нас, — сказала вона. — Хіба в якомусь звіті згадувалося, що ми не виконали прямої обіцянки?

— У жодному, але…

— Ми вижили частково завдяки цілковитій довірі людей до нашої правдомовності. Це не змінилося.

— Думаю, це розсудливо, — промовив він. — Я хотів би розпочати.

— Мене дивує, що для тебе ніколи не просили вчительки в Бене Ґессерит, — сказала вона. — Вони радо скористалися б нагодою зробити тебе своїм боржником.

— Моя мати й чути нічого не хотіла, коли я її умовляв, — відповів він. — Але зараз…