Діти Дюни

Звук тертя тканини об тканину пробудив у Лето іскри свідомості. Сам здивувався, що настільки точно налаштував свою чутливість — автоматично розпізнав тканини на підставі цього звуку. Це фрименський одяг тернувся об груботкану дверну завісу. Лето повернувся в бік звуку. Він долинав з коридору, куди вийшов Намрі кількома хвилинами раніше. Обернувшись, Лето побачив, що це входить його полонитель. Той самий чоловік, що піймав його: та сама темна смужка шкіри над маскою дистикоста, ті самі гострі очі. Чоловік підніс руку до маски, витяг із ніздрів носотрубку, опустив маску й одним рухом відкинув каптур. Лето пізнав його ще раніше, ніж зосередився на шрамі від чорнильної лози, що оббігав щелепу чоловіка. Пізнавання було повним, а пізніші дрібні деталі його лише підтвердили. Жодної помилки: це жива груда гуманізму, це воїн-трубадур Ґурні Галлек!

Лето затиснув кулаки, подоланий миттєвим шоком розпізнавання. Не було в Атрідів вірнішого прибічника. Не було нікого кращого в бою зі щитами. Він був повірником і вчителем Пола.

І слугою леді Джессіки.

Усвідомлення цього сяйнуло в мозку Лето, потягнувши за собою інші. Ґурні був його викрадачем. Ґурні та Намрі були співучасниками цієї змови. А стояла за ними леді Джессіка.

— Як я розумію, ти вже зустрівся з нашим Намрі, — сказав Галлек. — Благаю: вір йому, юний пане. Він має одну функцію, тільки одну. Він спроможний тебе вбити, якщо настане така потреба.

Лето автоматично відповів тоном свого батька:

— Отже, ти приєднався до моїх ворогів, Ґурні! Я ніколи б не подумав…

— Не випробовуй на мені своїх диявольських штук, хлопче, — промовив Галлек. — Я невразливий до жодної з них. Я виконую накази твоєї бабки. Твоя освіта розпланована до найменших дрібниць. Це вона схвалила мій вибір Намрі. Те, що наступить далі, хоч може тобі здатися болісним, виконується за її командою.

— І що ж то за команда?

Галлек вивільнив руку зі складок одягу й показав фрименський ін’єктор, грубий, але ефективний. Прозора трубочка була наповнена блакитною рідиною.

Лето відкинувся назад на своєму тапчані, вдарився об кам’яну стіну. Тим часом увійшов Намрі й став поруч із Галлеком, тримаючи руку на крис-ножі.

— Бачу, ти вже розпізнав есенцію прянощів, — сказав Галлек. — Маєш вирушити в подорож хробака, хлопче. Мусиш пройти крізь це. Інакше те, на що зважився твій батько, а ти не смієш, висітиме над тобою до кінця твоїх днів.

Лето безмовно труснув головою. Це було те, що, як знали вони з Ганімою, могло їх подолати. Ґурні нетямущий дурень! Як могла Джессіка… Лето відчув батькову присутність у своїй пам’яті. Батько ринув у його свідомість, намагаючись зняти оборону. Лето хотів обурено крикнути, та не міг і ворухнути губами. Але це була та невимовна річ, якої найбільше боялася його переднароджена свідомість. То був пророчий транс, читання незмінного майбутнього у всій його тривалості та з усім його жахом. Безперечно, Джессіка не могла звеліти, щоб її рідного внука віддали на такі випробування. Але вона теж з’явилася в його свідомості, наводячи аргументи на підтвердження іспиту. Додалося навіть монотонне бурмотіння літанії проти страху: «Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть…»