Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
До цього треба додати, що українські політичні провідники соціалістичного забарвлення на початку XX ст. були перейняті соціалістичними ідеями російського типу — з їх централістичними, вульгарно–матеріалістичними (“шлунковими”) пріоритетами.
Саме ці українські соціалісти, що виховались у загальноросійських утопічно–соціалістичних гуртках і були рідними братами по духу і букві російським соціалістам, очолили найбільш активну визвольну боротьбу українського народу на початку XX ст.
У нових історичних умовах, в яких діяли ці українські соціалісти, вони не бачили, на жаль, ґрунту, який би підпирав ідею незалежності України. А через те помилково обстоювали федеративну концепцію Драгоманова з ідеєю автономії України щодо Росії, яка була непридатною адже Росія не стала ні демократичною, ні децентралістською. До того ж, Драгоманов говорив про свій час, коли не було в Україні жодної політичної партії, не було широкого політичного руху. А лідери українських партій, що виникли на початку XX ст., уже діяли в добу, коли в Україні розпочався широкий національний рух, як і в інших регіонах східної Європи, де народи виборювали свої національні держави. Проте українські соціалісти все ще не могли скинути з себе старе шмаття соціалістичних утопічних ілюзій, бо не розуміли, не відчували сутності епохи і продовжували відстоювати старі, утопічні соціалістичні концепції непотрібності самостійної держави при соціалізмі, непотрібності націй, армії тощо. Адже соціалізм, як твердила стара концепція соціалізму, має вирішити головні питання — соціальні. А з їх вирішенням відпадає нібито і потреба в національному житті.
Більше того, проголошуючи, наприклад, ідею автономії України на засадах федералізму з Росією, вони зігнорували важливий принцип Драгоманова, котрий вважав, що такий федеративний зв’язок можливий лише з демократичною Росією. Наші ж політичні провідники не врахували цього найважливішого застереження Драгоманова і проголошували федерацію України з Росією буржуазною — Мілюкова–Родзянка, а далі з Росією централістично–більшовицькою, яка й не збиралась, попри демагогічні заяви, ставати справді федералістсько–демократичною державою.
У Наддніпрянській Україні, отже, на рубежі XIX — початку XX ст. не визріло чіткої державницької концепції. I, як говорив тоді I. Франко, ідеал національної самостійності в усякім погляді — культурнім і політичнім — залишався для нас “поза межами можливого”.
Але суспільна думка українців інтенсивно продовжувала пошук свого державницького ідеалу і в західних українських землях.
З новою силою вона ожила у працях I. Франка, хоча спочатку вона і йому самому здавалась міфічною — “поза межами можливого”. Бо й справді, на кінець XIX ст. не було потужного політичного руху українського населення, ні в Наддніпрянщині, ні в Галичині, політична свідомість його була невисокою, політичні партії лише створювались і шукали своєї опори.
Практично здійснити навіть будь–яку автономію здавалося неможливим. Ідея української самостійності здавалась неможливою ще й тому, що виплоджений грубим матеріалістичним світоглядом фаталізм твердив, ніби певні соціальні, а разом з тим і політичні ідеали мусять бути осягнені, як говорив Франко, “самою іманентною силою розвою продукційних відносин без огляду на те, чи ми схочемо для сего кивнути пальцем, чи ні”. “Але,— продовжує він,— ця думка належить сьогодні до категорії таких фатальних забобонів, як віра у відьом, в нечисте місце і феральні дні. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до него, інакше він не буде існувати, і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин потопче і цим роздавить нас, як сліпа машина”.
Погляньмо ж тепер на західні українські землі, де також українська суспільна думка шукала шляхів для відродження державництва України.
Цікаве явище: український народ протягом своєї багатої тисячолітньої історії не поневолив жодного народу, не зробив рабами жодної нації, не забрав ні в кого мови, і землі, культури, державності. І ось тепер ціле століття шукав шляхів для свого відродження. В усіх частинах розірваної української території — і в складі Російської, і в складі Австро–Угорської імперії, де народ жив власними історичними традиціями, де говорив українською мовою, ішов пошук національного й державницького відродження.