Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Затужити, чоловіче, – це значить утратити надію. Затужити, чоловіче, – це засумніватися, чи завжди любиш життя, це значить, коли хочете, почати втрачати віру. Їй не треба було продавати цього дому і приїздити до мене, треба було залишатися тут, рано чи пізно я до неї повернувся б!..
Катерина забула про свої миски, вийшла з сіней і знову розтулила рота. Дивилася на прибульця з особливою цікавістю, аж це не сподобалося Миколі. Він засовався на стільці, сердито блимнув на жінку, але гостеві послав чемну усмішечку.
– Воно, конєшно, штука це заковириста, – сказав по-філософському, а що вже розтулив рота, то не витримав: вуста його почали розлазитися ширше й ширше – він аж кавкнув, так солодко позіхнув.
– Да-м, – сказав, щоб стулити рота. – Да-м!
Але чоловік цього не помітив. Чоловік увійшов у якісь темні хвилі, хмару чи туман, бо лице його спохмурніло і стало трохи й лихе – це миттю спостерегло пильне Миколине око; він стрельнув до жінки, щоб безмовно поділитися з нею спостереженням, але вона все ще безглуздо витрішкувалася на гостя, а рота й не подумала стулити. Через це й обличчя в неї стало дурнувате, а він завжди сердився на неї в такі хвилини: попалося йому в жінки отаке одоробло. Але “одоробло”, певне, надто зацікавилося, бо вперше за весь час поклало віхтя на стола, якраз біля тієї миски з недоїденими кришеними огірками й помідорами, що розмокли у власному соці й олії, якраз туди, де спочивав він очима, сіла на ослінця і вже тоді стулила рота
– То що ваша мати? – спитала з участю.
– Померла моя мати, – жорстко сказав чоловік. – Померла, бо її душа того не витримала. Я вже хотів везти її назад, хотів прийти до вас, покупців нашого дому, й сказати: люди, порятуйте цю щиру душу. Ми повертаємо ваші гроші, а вона хай трохи у цьому світі поживе. Але вона не вірила, що ви на це підете...
Подивився на них гарячими, а може, трохи й несамовитими очима, і вони відразу ж почали дивитися кожен у свій бік: Микола на волоського горіха, якому сорок років, а Катерина на клена, якому років з п’ятдесят. Були в обох сірі, витягнуті обличчя, навіть у круглолицього Миколи; стали ті обличчя зовсім чужі, аж покам’янілі. (“Тихий чи буйний?” – подумав Микола, а Катерина зітхнула і сказала: “Ехе-хе-хе!”)
– Мати тоді вислухала мене й подивилася такими очима, – прибулець аж кулаки зціпив. – Побачили б ви оті очі і здригнулося б у вас серце. А я й досі не можу забути тих її очей...
І той чоловік, дорослий, серйозний, старий (“Ехе-хе!” – сказала Катерина), отой буйний чи тихий дивак, якого Микола вже кілька разів помічав на їхній вулиці і який приплівся раптом у їхнє подвір’я, еге, той чоловік заплакав; при тому плакав він зовсім дивно: з очей йому котилися великі сльози, а лице залишалося нерушне. Одна брова в Миколи зламалась, а обличчя чомусь почервоніло, як тоді, коли сердився; але він не сердився, а тільки посилено міркував: що все-таки в такому випадку годиться сказати? “Нє, – сказав він собі, – ліпше таки помовчати, бо мовчиш – людей навчиш, бо мовчанка, що не кажи, – таки золото і все такеє”. Зрештою, виручила його, як завжди, Катерина; вона шмигнула носом і сказала, як їй здалося, щось таки до слова:
– Я тоже переживала, коли в мене мама померла. Так вона, сердешна, тяжко вмирала. Ми навіть дах розібрали і тільки тоді вона відійшла.
Але прибулець, здається, не чув і того. Увійшов у якісь темні хвилі, а коли виступив із них, то очі його знову стали шматками синього болю.
– Вибачте мені, люди, – сказав він, може, трохи й патетично. – Мати заповіла мені покинути чужину й повернутися сюди. П’ять років я стрибав, як отой коник, від міста до міста, п’ять років я тільки тим і жив. І от, як бачите, дострибав і сиджу в цьому дворі, де мати моя й досі жила б, і щось мене, люди, таке дивне їсть, що не вмію я вам того розказати.
– Це ви розстроїлись, – сказала Катерина, – Добре було б вам зараз чарку випить, але в нас удома ні крапельки, я своєму люциперу не даю, бо йому, сказав дохтор, ніззя...
– Воно, конешно, штука це, шо так! – доповнив жінку Микола і зламав сірника, бо йому щось там застрягло в зубах.