Вогнем i мечем. Том другий

Два могутніх голоси — Яскульського і Жабковського — враз підхоплювали за ним: «Разом впадемо, браття, ниць», — і все військо співало далі: «І новим зміним одкровенням загадку давніх таємниць» Співу окселентував низький бас гармат. Часом ядро з гулом пролітало над балдахіном і ксьондзами, а часом, ударивши у вал, засипало їх землею, аж пан Заглоба втягав голову в плечі й притискався до жердини. Особливо поймав його страх, коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді тривало мовчання і вочевидь чувся посвист ядер, які летіли табуном, мов великі птахи. Заглоба тільки ще дужче червонів, а ксьондз Яскульський поглядав на бойовище і, не в змозі стриматися, бурмотів: «Квочок їм садити, а не з гармат бити!» І справді, пушкарі у козаків були дуже кепські, а він, як бувалий жовнір, не міг спокійно дивитися на таке невміння і таке марнування пороху. І знову процесія йшла далі, аж поки дійшла до другого кінця валів, хоч на вали супротивник вельми й не тиснув. Спробувавши тут і там посіяти переляк, особливо біля західного ставу, татари й козаки врешті-решт відступили на свої позиції і заспокоїлися, не висилаючи навіть на герць своїх наїзників. Тим часом процесія остаточно зміцнила дух обложених.

Тепер уже стало зрозуміло, що Хмельницький чекає на прибуття свого обозу. А втім, він був цілком певен, що перший же справжній штурм принесе успіх, і тому наказав зробити лише кілька шанців під гармати, а більше ніяких земляних робіт не починав. Обоз підійшов наступного дня і став у кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Верняків аж до Дембіни. З ним прийшли нові сили: чудова запорозька піхота, що не поступалася перед турецькими яничарами, куди більше підготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.

Пам’ятний вівторок тринадцятого липня минув у обопільних гарячкових приготуваннях — уже не лишалося сумнівів, що штурм неминучий. Зранку сурми, барабани і литаври у козацькому стані грали larum, а у татар оглушливо гримів великий священний бубон, що звався балтом… Вечір настав тихий, погожий, тільки з обох ставків і Гнезни устав легенький туман. Нарешті у небі засвітилася перша зірка.

Цієї миті шістдесят козацьких гармат гримнули в один голос, і незліченні полчища зі страшним криком рушили до валів — штурм почався.

Війська стояли на валах і їм здавалося, що земля двигтить під ногами. Найстарші жовніри не пам'ятали такого.

— Боже праведний! — Що це? — питав Заглоба, стоячи обіч Скшетуського з гусарами у прорізі між валами. — Ніби це не люди йдуть на нас.

— Ти, ваша милость, правду кажеш: ворог поперед себе волів жене, щоб ми на них перші заряди вистріляли.

Старий шляхтич почервонів як буряк, очі його вирячилися, а з уст злетіло однісіньке слово, в яке він умістив усю лють, страх і все, про що він думав у ту мить:

— Лайдаки!..

Воли, яких дикі напівголі чабанчуки підганяли батогами і палаючими смолоскипами, мов шалені бігли від страху вперед зі страшним ревом, то збиваючись у купу, то розбігаючись, то прискорюючи біг, то повертаючи назад, але погоничі гейкали на них, пекли вогнем, шмагали батогами, і вони знову летіли до валів. Та ось заговорили Вурцелеві гармати, вивергаючи вогонь і залізо, — і дими заволокли світ. Небо зачервоніло, злякана худоба розбіглася, ніби від удару блискавиці, половина попадала на землю, але по її трупах супротивник ішов далі.