Незвичайні пригоди Марко Поло

— Ти вже не пам'ятаєш мене? — знову спитав Марко.

Сніг став рідшати. Марко пройшов через високі ворота в Тайду — резиденцію імператора. Вартові привітали його. Біля дзвіниці, розташованої в центрі, він побачив старого чоловіка в гостроверхому, жовтому капелюсі. Чоловік стояв, згорбившись, перед майстернею канатника і тримав на мотузку бурого ведмедя.

Марко мимоволі уповільнив крок і провів рукою по лобі. Що йому нагадує цей гостроверхий капелюх з стареньким пером, це засмагле, зморшкувате обличчя, отой ведмідь з сумними очима?.. Немало фокусників проживало в Камбалі. Їх було тут тисячі — з усіх кінців світу. Марко вже хотів було рушити далі. І враз старий помітив багато вдягненого пана. Покірно зігнувши спину, він наблизився до Марко.

— Дайте що-небудь, милостивий пане. Не для мене. Я хочу купити їжі своєму Геркулесові. А то він здохне.

Його голос постарів, зробився хрипким. Ведмідь мав стомлений вигляд і весь дрижав.

Сніг перестав. На землі чітко відбились сліди прохожих. Ремісники й торговці відчиняли свої крамнички. Загін солдатів вийшов з дзвіниці і попрямував вулицею.

— Дайте що-небудь, благородний пане.

Дві дворняжки, підібгавши хвости, скрадалися навколо ведмедя.

Де лишилося дитинство? Ще вчора воно ніби маячило десь у повитій туманом далині. Все, що він робив і про що думав, стосувалось тільки сьогоднішнього дня. Адже він став улюбленцем імператора Китаю. Його мрії здійснились.

А тепер ось перед ним стояв старий циган з ведмедем і благально тримав перед собою дерев'яну тарілку так, начебто він примандрував сюди безконечними шляхами з єдиною метою: нагадати багато зодягненому панові про чорняву дівчину, котра сиділа біля моря на кам'яних східцях вілли і наслухалася до дзвінкого голосу Джованні, що линув над лагуною. «Де ж дівся Піпіно?» подумав Марко. Напевно, це не він, не той циган. Адже з ним немає Піпіно.

— Хто ти такий, старий? — спитав Марко.

Циган насторожився, почувши знайому італійську мову. Він підняв голову з орлиним носом і глянув на багато зодягненого пана. З його обличчя одразу ж зник вираз покірливості. Відчувши, що може добре заробити, він схопив свій бубон і вдарив у нього. Де він бачив цього пана? Та даремно він напружував свою пам'ять, у якій закарбувались тисячі переживань і зустрічей.

— О, я вас знаю, благородний пане! — вигукнув він, _ Хто ж може вас не знати? Навіть діти вимовляють ваше ім'я з пошаною. Ви — сама доброта. Поглянь-но, Геркулес. Це той пан, що кинув нам на тарілку срібні діргеми.

Марко засміявся, відкрив гаманця і дав старому золотий дукат.

— Де ти залишив свого Піпіно? — спитав він.

Старий захоплено розглядав золоту монету. Ось вона лежить у нього на коричневій долоні, жовтий, блискучий шматочок металу, багатство, на яке можна досхочу наїдатися цілих чотирнадцять днів.

— О Геркулес! — простогнав він. — Дякую, пане! Мільйон разів дякую! Ви попадете в рай. Поглянь, Геркулес. До нас з'явився ангел. О, якби це могла бачити наша Зусінка! Але хто ж ви такий, пане? Вибачте, що я питаю вас. Моя Зусінка була гарна, як квітка. У мене її вкрали в Багдаді лихі люди. Ви хочете знати, де Піпіно? Піпіно вмер. Вірна була тваринка, його завжди заїдали блохи. Я йому своїми руками викопав маленьку могилу. Тепер я постарів, благородний пане… Дякую вам!