Незвичайні пригоди Марко Поло
- Автор: Мейнк Вилли
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Юрий Дмитриевич Бедзик
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Незвичайні пригоди Марко Поло». Краткое содержание книги:
Цю цікаву книгу ми й пропонуємо увазі юних читачів.
Радість від того, що він чотирнадцять днів буде наїдений, затуманила голову циганові. Він лякливо оглянувся на всі боки і притулив міцно затиснуту в кулак монету до грудей. Може, великодушний чужинець передумає і відніме в нього гроші? За довгі роки жебрацького життя він добре взнав такі жорстокі жарти.
— Ходімо, Геркулес, — прошепотів він і сіпнув за мотузок. Безперестанку кланяючись, тягнучи за собою ведмедя, він відійшов кілька кроків, а потім кинувся бігти, затиснувши в кулаці золоту монету.
Марко замислено дивився йому вслід.
— Прощай, старий!
Доля циганської дівчинки пройшла через усі його дитячі мрії і посилила його потяг до далеких мандрівок.
Гостроверхий, жовтий капелюх погойдувався в такт дрібним крокам старого. Марко бачив, як він загубився у людському вирі, потім з'явився вже в другому місці, аж доки, нарешті, зовсім не зник з поля його зору.
Коли багато років тому Марко залишав Венецію, то був твердо переконаний, що одного чудового дня він, немов казковий принц, урятує Зусінку від жорстоких людей. Він швидко побіг за циганом на подив усіх ремісників, торговців і прохожих.
— Стривай, старий!
Ферко притиснувся до ведмедя. Він вирішив, що багатий пан хоче забрати в нього золотий дукат. У відчаї він ударив у бубон і закричав:
— Танцюй, Геркулесе! Милостивий пан хоче, щоб ти танцював. Прошу вас, не забирайте в мене дукат…
Прохожі почали спинятися, зацікавлені дивною сценою.
— Мовчи, старий, — роздратовано мовив Марко. — Невже ти не впізнав мене?
Та як старий міг пригадати молодого Поло? Тоді Марко був струнким п'ятнадцятилітнім хлопцем, тепер перед циганом стояв високий чоловік з м'якою кучерявою бородою, що обрамляла розумне обличчя.
— Ви — Ферко, циган. Пам'ятаєте: ми шукали свою подругу Джіаніну на Аквілейській дорозі…
Старий забув свій страх. Він випростався і урочисто сказав:
— Милостивий пане, я знав, що зустріну вас. Ох, Геркулес, який же маленький світ! От тільки свою Зусінку ми ніде не зустріли…
Старий говорив, але Марко не чув його: він думав про минуле. Знову згадував Венецію, розшуки Джіаніни, зустріч з старим Ферко на Аквілейській дорозі. Врешті думки його з далекого дитинства вернулися до живої дійсності. Він вийняв гаманець і поклав старому на дерев'яну тарілку ще два золотих дукати.
— Прощай, старий! Вітай Венецію, якщо коли-небудь побачиш її!
— Два золотих дукати! — прошепотів старий. І вголос гукнув услід щедрому панові: — Завтра ж я вирушаю до Венеції! Можете покластися на мої слова! Хай бог віддячить вам за ваші добрі діла! — Знявши з голови капелюха, він розмахував ним, аж доки Марко не зник з його очей.
Небо переливалося блакиттю. Сніг на головній вулиці перетворився під незчисленними чоботами, солом'яними сандалями, валянками й копитами в кашу, бо по ній безперервною низкою тягнулися візки, віслюки, коні, верблюди й пішоходи.
Саїд, який невідступно слідкував за Марко, вийшов з-за дерева. Останнім часом він погладшав. Товсті щоки надавали його обличчю з випнутими губами і широким, спадистим лобом виразу поблажливої доброти. Навіть Матео не впізнав би в ньому свого колишнього худого лопського знайомого з вовчим обличчям.
Раптом потік возів, людей і навантажених тварин спинився. Погоничі натягнули поводи, опустили батоги. Чорні шкіряні ремені тоненькими зміями лягли на сніг. Стих людський гомін. Ремісники повиходили з своїх майстерень і поставали на краю вулиці, торговці залишили свої прилавки і стали вздовж вулиці. Навіть злодії засунули руки — на цей раз у свої власні кишені — і стали вздовж вулиці.
Гнітюча мовчанка… Потік життя ніби потрапив під шар криги.
Хитаючись, вони йшли повз вози. Очі у них згасли і десь глибоко сховались у западинах. Жінки й чоловіки з двома кривавими знаками на запалих щоках, що навіки затаврували їх, як злочинців.
Попереду йшов Ванг. Саїд не впізнав би коваля, якби поруч з ним не йшов пекар, обережно підтримуючи його під руку. На виснаженому тілі, що нагадувало кістяк мерця, теліпалось лахміття.
— О боже праведний! — заплакала якась жінка. Двоє дітей розгублено чіплялися за її спідницю.
Саїд заховався за спинами перехожих. Раптом він підняв голову.
Марко Поло, поминувши низку возів і тварин, підійшов до нещасних.
— Що це за люди? — спитав він пекаря.
Той глянув на багато зодягненого пана нестямними очима.
— Це в'язні, відпущені на волю милістю його імператорської величності, — сказав Лі. І враз, втративши самовладання, закричав: — Хай він живе сто тисяч років… Щастя й благословення на його голову!