Людина, що знайшла своє обличчя

Престо підвівся і стояв мовчки. Він розумів, що треба дати вилитися цьому вибуху обурення.

— Ви обманули мене! Не любов примусила вас освідчитися мені. Вами керували найблагородніші рицарські почуття. Я розумію це і дякую вам. Але не можу прийняти цієї жертви. Ви тільки пожаліли мене, а я… я повірила у вашу любов…

Голос дівчини уривався, ноги не тримали її. У відчаї вона майже впала в крісло і, закривши обличчя руками, заридала, як ридають глибоко і незаслужено ображені діти.

Престо дивився на неї з глибоким сумом, але все ще мовчав. Нехай облегшиться сльозами. І тільки тоді, коли ридання її почали затихати, Престо подав їй склянку води.

— Випийте і заспокойтесь, — сказав він ніжно, але разом з тим строго, мов дитині, якою вона по своїй натурі й була.

Зуби цокотіли об склянку, вода проливалася на килим, але Еллен надпила трохи і заспокоїлася. Тоді Престо сказав:

— Ви глибоко образили мене, міс Еллен!

Тоніо досяг мети: вона думала, що Престо виправдуватиметься, захищатиметься, а він сам перейшов у наступ, обвинувачував її. Ця несподіванка примусила її зосередитися. Тепер Еллен могла слухати і розуміти, що їй кажуть.

— Я? Вас? — запитала здивовано дівчина і перестала навіть плакати. Вона тільки схлипувала.

— Так, ви мене глибоко образили, — повторив Престо.

Він витяг із верхньої бокової кишені шовкову синю хустку з білими горошинками і витер їй очі. Ця вільність теж вразила її, і Еллен не знала, як на неї відповісти. А Престо вів далі:

— Не будемо більше плакати. Сльози не допоможуть. Поговорімо серйозно. Ви образили мене тим, що усумнилися в моєму коханні до вас. Я не той жахливий злочинець, яким зображають мене газети, але й не такий уже рицар, як ви собі уявляєте. Я гаряче сприймаю всяку несправедливість, але, запевняю вас, не поспішав би освідчуватись першій-ліпшій скривдженій, хоча б навіть сам був якоюсь мірою винен у цій кривді. Признаюсь, якби не було цих огидних статей, я освідчився б вам не сьогодні, а завтра, можливо післязавтра. Але я зробив би це. Газети тільки дали поштовх, змусили мене самого зрозуміти гостріше і глибше, як я вас кохаю, наскільки дорогі мені ваші інтереси і ваша честь. Зрозумійте, якщо ви тепер навіть пішли б з мого дому, це нічого вже не змінило б. Ваша репутація однаково була б заплямована. Чи можу я допустити це, кохаючи вас? Якби ви пішли, то це тільки підлило б масла в огонь, викликало б нову хвилю брудних наклепів і стало б великим доказом правоти ворогів, а моєї провинності. Ні, на удар цих безчесних і безсовісних людей, які не пощадили навіть вас, не спинилися перед втручанням в особисте життя, образили честь дівчини, можна було відповісти тільки таким ударом, яким відповідаємо ми. Наше одруження одразу виб’є зброю з їх рук, заткне їм рота, і кампанія наклепів припиниться. Ось чому я й поспішав не тільки з освідченням, але й з широкою огласкою, яка так здивувала вас. Ви все зрозумієте, — говорив Престо, передихнувши, — коли подумаєте про причини, що викликали всю цю мерзенну газетну кампанію. Адже це тільки одне кільце в ланцюгу їх боротьби зі мною. їм треба за всяку ціну погубити мою справу. Вороги бояться не тільки конкуренції. їх лякає те, що це перший крок до об’єднання кінопрацівників у їх боротьбі з підприємцями. їх лякає і те нове прагнення в моїй творчості, про яке вони вже знають, — викривати соціальні болячки нашого ладу. Ось чому вони так люто ополчилися проти мене. Спочатку вони хотіли знищити мене, розорити ще до того, як перша картина побачить світ. Це майже вдалося їм, але мене підтримали товариші по роботі. Разом з тим вороги весь час зводили наклепи на мене. І ось тепер вирішили завдати нового підступного удару: найбезсоромнішим наклепом посварити нас, розлучити нас із вами, роздавити морально, заподіяти психічну травму і цим вивести з ладу двох головних дійових осіб фільму — вас і мене. І фільм, розраховували вони, не буде закінчений, якби навіть у мене вистачило грошей. І чим гостріше ви сприйматимете удар, тим швидше вони досягнуть мети, тим більше торжествуватимуть. Невже ми дамо їм таке задоволення? Пережити це, звичайно, нелегко. Мені самому здається, що за кілька годин я постарішав на двадцять років. Але я взяв себе в руки і сьогодні начебто грав навіть краще, ніж звичайно, хоча знав про газетні статті ще вчора і носив цей тягар у грудях. І ще одне. Від закінчення фільму залежить доля не тільки нас із вами, але й товаришів по роботі, готових відмовитися навіть од заробітку, аби тільки врятувати справу. Громадські організації допомагають нам. Невже ж у нас невистачить сил, і ми відступимо? Невже саме тепер ви покинете мене і візьмете назад своє слово? Доля фільму, доля всього підприємства у ваших руках.