Повернення короля [с иллюстрациями]

Ніби побачивши раптом несподіване видіння, Ґандальф стрепенувся. Повернувся, озираючись, на північ, де небо було бліде та чисте. Потому здійняв руки і голосно вигукнув, перекрикуючи галас:

– Орли летять!

І чимало голосів повторило за ним:

– Орли летять! Орли летять!

Мордорське військо позадирало голови, дивуючись, що би то мало означати.

А до них летіли Ґвайгір, Володар Вітрів, і Землеліт, брат його, – найбільші з усіх орлів Півночі, наймогутніші з нащадків старого Торондора, який збудував свої гнізда на неприступних шпилях Окружних Гір, коли Середзем’я було ще молоде. Позаду них довгими меткими шерегами летіли всі їхні васали з північних гір. Вони линули разом із дедалі сильнішим вітром просто до назґулів, несподівано кидалися на них із висоти, і шум їхніх широких крил нагадував рев урагану.

Проте назґули розвернулися, й утекли, і зникли в пітьмі Мордору, почувши несподіваний та жахливий поклик Темної Вежі, а все мордорське військо тієї миті здригнулося, сумнів стиснув серця його солдатів, сміх їхній урвався, руки затремтіли, а ноги підкошувалися. Сила, що підганяла їх і сповнювала ненавистю і люттю, похитнулася, її дух облишив їх: тому, поглянувши в очі своїм ворогам, мордорці побачили в них смертоносне світло і злякалися.

Тоді Капітани Заходу голосно скрикнули, бо серця їхні посеред темряви сповнила нова надія. Лицарі Ґондору, Вершники Рогану, дунедайни Півночі зімкнули свої лави й рушили з обложених пагорбів у наступ на переляканих супротивників, протинаючи їхні ряди гострими списами. Проте Ґандальф здійняв руки і знову загукав дзвінким голосом:

– Стійте, Люди Заходу! Спиніться і чекайте! Нині вершиться судьба!

Не встиг він договорити, як земля у них під ногами аж загула. Потому, швидко піднімаючись угору, високо понад Вежами Чорної Брами та високо понад горами в небо злетіла розлога пітьма, що мигтіла вогнем. Земля стогнала і трусилася. Вежі-Зубці похитнулися, гойднулися й упали; могутній бастіон осипався; Чорна Брама розлетілася на друзки, а здалеку, то стихаючи, то наростаючи, підносячись аж до хмар, долинали конвульсивні гуркіт і рев – довга розкотиста луна смертельної руїни.