Над Шпрее клубочаться хмари

— А мені приємніше було б, аби ви вважали мене не гостем, а другом, з яким не добираєш ні слів, ні тем для розмови.

Джованна звела на свого співрозмовника вдячний погляд:

— Спасибі, Фред! Як дивно: я бачила вас лише двічі, ми майже ні про що не говорили, а таке відчуття, ніби знаю вас давним-давно… Ви з чим питимете каву? З коньяком, лимоном чи, може, з молоком?

— Маленька чашечка чорної кави і, коли ваша ласка, склянка холодної води.

— А може, склянку холодного оранжу? Поставлю вам воду і оранж, переконаєтесь, чим краще запивати. — Джованна витягла з холодильника бляшанку з помаранчевим соком, розлила його в два келихи, збігала на кухню по воду. В її пожвавленні не було нічого штучного, з усього було видно, як тішить її сама можливість щиро поговорити з людиною, хоч якоюсь мірою причетною до її життя на батьківщині.

— Як же ви стали співачкою? — запитав Григорій, коли питання про воду і оранж було остаточно вирішено на користь останнього.

— Ми, італійці, всі кохаємось у співах. Скільки себе пам’ятаю, я завжди муркотіла собі під ніс якусь щойно почуту пісеньку. Я схоплювала її відразу, немов і слова, і мотив уже давно жили в моєму мозкові й серці. Знайомі дивувалися з моєї здібності, і тоді я наважилась на божевільний крок: почала відкладати гроші, щоб брати уроки співу у справжнього спеціаліста. Не знаю, чим я тоді живилася, мабуть, самими мріями. А що вийшло? Я змогла оплатити близько двадцяти уроків, а далі й ноти не могла вивести, так виснажилась від постійного недоїдання… І все ж ці уроки щось мені дали. Я побачила, як треба триматися на сцені, навчилася співати під акомпанемент. Було зухвалістю з таким куцим набутком виступати прилюдно, шукати десь ангажементу. Та я вперто ходила від вар’єте до вар’єте, від кабаре до кабаре, аж поки не влаштувалась у тому ресторані, де ви мене побачили. На той час я вже трохи набралася розуму, знала, що на більше не можу розраховувати, розуміла — то сходинка не до успіху, а до самісінького пекла, і все ж… Адже правда: кожен вважає свою долю зовсім відмінною від долі інших? От і я плекала в серці надію, що, як Едіт Піаф, про яку в нас багато писали, теж виб’юся на поверхню, що мене помітять, що з’явиться якийсь благодійник-меценат… Не смійтеся з цих дурних мрій. Які б не були вони безглузді, але завдяки їм я ще борсалась, силкуючись виплисти на чисту воду. Адже тоді я ще вважала себе артисткою, а не просто дівчиною з кабаре.