Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Ви? — вражено вигукнула вона, прочинивши дверцята.
— Джованна? — з таким же щирим здивуванням обізвався Григорій. Стільки стеріг, поки вона вийде з дому, а зустрілися цілком випадково!
— Мадонна міа! — сміялась дівчина, потискаючи Григорію руки. — Ніби я знову в Римі, ніби знову… — Сміх її раптом урвався, по обличчю промайнула тінь.
— От уже не сподівався зустріти вас у Мюнхені!
— Подумати тільки: ми живемо в одному місті!
— Я тут проїздом. Якщо впораюсь із справами, сьогодні й виїду.
— До Італії?- швидко запитала Джованна.
— До Берліна.
— А-а, — розчаровано промовила дівчина і враз знову пожвавішала. — Та ми ж з Девідом теж маємо переїхати в Берлін! Він якраз там, лаштує приміщення для своєї служби… Знаєте що? Я вас не відпущу! Ну, зробіть мені таку ласку, хоч поснідаємо разом! Я почастую вас не остобісілою яєчнею з беконом, а справжніми спагетті під соусом! Ви навіть не уявляєте, яка я щаслива, що зустріла вас у цьому гидкому Мюнхені.
Джованна просила так щиро, її обличчя випромінювало таку непідробну радість, що Григорій не мав сили відмовити.
— Гаразд, спокусили-таки своїми спагетті,— розсміявся він. — У моєму розпорядженні є година, з радістю проведу її з вами.
Вони повернули назад, ступили на сходи.
— Ой! — раптом скрикнула Джованна. — У мене ж не прибрано! Знаєте що? Ви поволі йдіть угору, аж до шостої квартири і там трохи зачекайте. А я побіжу вперед і миттю порозтикаю своє шмаття. Згода?
Підбори, дівчини задріботіли по сходах, Григорій витяг сигарету, запалив. Веселою, кипучою експансивністю, притаманною італійцям, війнуло на нього, немов під хмарне осіннє небо прорвався струмінь тепла. Він навмисне зупинився на першій площадці, на другій, аж поки не випалив усю сигарету… Подолав ще один марш сходів. Ось і квартира номер шість. На порозі дверей на нього чекала Джованна.
— О, мадонна міа, я думала, ви втекли! Злякалися побачити розгардіяш і подалися геть. Та я поворотка.
Що це так, можна було здогадатись, окинувши кімнату побіжним поглядом. Тут наче промчалась буря, змівши всі розкидані речі докупи. Вони випиналися під ковдрою, поспіхом накинутою на ліжко, громадилися під шаллю на невеличкому столику в кутку. Зате центр кімнати був вільний, стіл вкривала гарна скатертина, в низькій круглій вазі полум’яніло багряне й жовтогаряче листя, висушене праскою.
— Гарний букет.
— Справді? — зраділа Джованна і обережно, кінчиками пальців торкнулася тендітного листя. — Коли мені стає дуже сумно, я ставлю букет біля свого ліжка й дивлюся, дивлюся, аж поки перед очима починають стрибати сонячні зайчики. І тоді мені здається — то саме літо, саме гаряче сонце надсилає мені своє привітання. Дивно, правда?
— Не дивно, а добре. Лише зачерствіле серце не помічає всіх див, що дарує нам природа.
— А Хейєндопф називає мій букет сухим мотлохом і вже кілька разів намірявся викинути його па смітник.
— Ну, Хейєндопф…
— Давайте про нього не згадувати. Я на хвилинку вибіжу на кухню, подивлюсь, чи поставила господиня квартири окріп для спагетті. А соус готуватиму тут. Ви не заперечуватимете?
— Навпаки, я люблю дивитись на жінок, коли вони пораються по господарству. Я рано втратив матір і мені завжди не вистачало родинного вогнища.
Джованна витягла з серванта якісь пляшечки, слоїки, пакетики й заходилася заповзято щось розтирати, змішувати, присолювати і приперчувати, час від часу куштуючи цю суміш, то кривлячись, то зморщивши носа, з апетитом прицмокуючи.
— Усе! — нарешті сповістила вона. — Лишається тільки прокип’ятити. — Вона знову зникла на кухні й хвилин за п’ять повернулася, несучи на таці тарілки, паруюче блюдо спагетті, соусник з підливою.
— Ну як? — запитала вона заклопотано, коли гість покуштував приготовану нею страву.
— Знаменито! Такого не знайдеш у найкращих ресторанах Рима. Ви чаклунка.
— Пхе, ресторани! До всіх припасів треба вкласти ще й душу. Так принаймні казала моя мама.
— Вона, сподіваюсь, жива й здорова?
— Теж померла, коли я була отакісінькою. Батько вдруге одружився і невдовзі виїхав кудись з своєю дружиною, залишивши мене на тітку. Ех, не хочеться й згадувати!
— Вона була лиха?
— Просто нещасна, а тому дуже дражлива. Невдало вийшла заміж. Дядько Еміліо був не те що поганий, а якийсь недолугий. Відразу обсіли злидні, а тут одне за одним діти. Ще й я на додачу. От і гримала вона цілий день, кляла когось із нас і своє осоружне життя. Коли я підросла, мене охопив страх: невже й мені судилося таке життя? Стати старою, не встигши і розквітнути? І подалася в Рим… Здавалось, там більше шансів. А що вийшло? Раніше бідувала, а тепер стала ще й голодувати, бо в таких, як я, єдиний шанс — панель. Мені ж хотілося лишитися чесною дівчиною. Щасливий випадок звів мене з старою синьйорою, яка мала практику косметички. Служила в неї за самі харчі, зате вона взялася навчити мене професії манікюрниці. В моїй уяві це було вершиною кар’єри, незбагненним зльотом угору. І справді, влаштувавшись у перукарню, я вперше відчула під ногами якийсь ґрунт, а то все здавалося, що ступаю по трясовинню, яке ось-ось мене засмокче… Ой, що це я! Знайшла чим розважити гостя! Краще вип’ємо кави й поговоримо про щось веселіше.