Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Здавалося, Південь і геть усе на Півдні, а надто Конфедерація, викликають у нього суцільну зневагу, якої він і не намагається приховувати. Саме висловлювання Батлера про Конфедерацію і спричинили те, що його вислуховували спершу розгублено, тоді холодно, а далі вже ледь стримуючись від люті. Ще не скінчився 1862 рік, як чоловіки віталися з ним уже вкрай формально, а жінки при його появі на товариському зібранні силкувались тримати дочок ближче до себе.
Йому неначебто давало втіху не тільки зачіпати почуття щирих і запальних прибічників Конфедерації, а й виставляти самого себе в якнайгіршому світлі. Коли хтось із найкращими намірами хвалив його за відвагу, з якою він здійснює свої прориви крізь блокаду, він спокійнісінько відказував, що в небезпеці йому страшно так само, як і хоробрим воїнам-південцям на фронті. Така відповідь не могла не дратувати публіку, бо ж кожен знав, що боягузів у війську Конфедерації нема й не може бути. Солдатів він завжди називав не інакше, як «наші хоробрі хлопці» або «наші герої в сірому», але робив це таким тоном, що слова звучали просто образливо. Коли котрісь меткіші з молодих дам кокетливо дякували йому, як одному з героїв, які борються заради них, він з уклоном запевняв їх, що насправді зовсім не так, що він те саме робив би й для жінок-північанок, якби мав на цьому не менший зиск.
Зі Скарлет він розмовляв таким тоном ще від першої їхньої зустрічі в Атланті на доброчинному базарі, але тепер ці іронічні нотки звучали в його мові, хоч би з ким він стикався. Коли його хвалили за послуги Конфедерації, він незмінно відповідав, що прориватися крізь блокаду — це для нього суто ділова операція, не більше. Коли б можна було так само заробляти на урядових контрактах, додавав він, косячи поглядом на тих, хто діставав такі контракти, тоді він, безперечно, облишив би свій небезпечний промисел і став би постачати Конфедерації залежану тканину, цукор упереміш із піском, протухле борошно й прогнилу шкіру.
Здебільшого його слова нічим було крити, і це найдужче дратувало. Невеликі скандали, пов’язані з урядовими контрактами, і справді вже набули деякого розголосу. Солдати в листах з фронту раз у раз нарікали на взуття, що розповзається за тиждень, на порох, що не хоче займатися, на упряж, яка рветься, тільки-но її міцніше шарпнеш, на гниле м’ясо й червиве борошно. Атлантці переконували себе, що такі безчесні постачальники походять з Алабами, Вірджинії або Теннессі, тільки не з Джорджії. Адже в їхньому штаті урядові контракти мали люди з найкращих родин. Хіба ж вони не перші жертвують на шпитальні фонди чи на допомогу дітям-сиротам? Чи ж вони не співають найревніше «Діксі», не вимагають наполегливіш за всіх, принаймні з трибун, крові янкі? Хвиля обурення проти цих живодерів, що наживалися на урядових контрактах, тоді ще не піднялася, і Батлерові слова більше сприймали як свідчення його невихованості.
Він не тільки зачіпав честь міста своїми закидами у продажності людей на високих посадах і спробами применшити мужність воїнів на полі бою, а ще й тішився тим, що ставив достойних громадян у прикре становище. Як-от малий хлопчисько не має сили втриматись і неодмінно проткне шпилькою повітряну кулю, так і він просто не міг утамувати бажання дати щигля чванькам, лицемірам і велемовним патріотам. Він дошкульно викривав зарозуміле неуцтво й святенництво, і робив це так уміло, виявляючи до жертви нібито щирий інтерес, що та не встигала й зогледітись, як уже була виставлена на загальний посміх у ролі пустопорожнього пащекуна.
Скарлет і в ті місяці, коли місто ще приймало Рета Батлера, не мала щодо нього ніяких ілюзій. Вона знала, що його вишукана галантність і квітчаста мова криють у собі ущипливу насмішку. Він же вдає одчаяку, який з патріотичних міркувань узявся за прорив блокади, тільки тому, що це його забавляє. Часом він їй нагадував сусідських хлопців, з якими вона виростала — невгомонних близнюків Тарлтонів, що не знали стриму у своїх витівках, з біса вигадливих Фонтейнів, пустотливих і дошкульних, Калвертів, ладних цілу ніч придумувати якесь дурисвітство. Проте була й різниця, бо у позірно легкодумних вчинках Рета проглядало щось злостиве, а за підкресленою поштивістю його крилася жорстокість.