Невермур. Випробування Морріґан Кроу
- Автор: Таунсенд Джессика
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-727-4
- Переводчик: Ольга Розумна
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Невермур. Випробування Морріґан Кроу». Краткое содержание книги:
ISBN 978-966-942-727-4 (укр.)
ISBN 978-1-5101-0411-2 (англ.)
© Jessica Townsend, 2017
© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2018
Сквол підвівся з підлоги, і до нього нарешті повернулася мова.
— Розумієш, міс Кроу, — сказав він, обережно спостерігаючи за нею. — Ти мала би прийняти мою пропозицію, але правда в тому, що мені це не потрібне. Ти вже стала моєю ученицею, просто переживши свій одинадцятий день народження. Збори вже почалися. Дивія помітила тебе, і тепер ти залежиш від її волі.
— Що це означає? — запитала Морріґан. — Що таке збори?
— Ти народилася Дивосмітом, але якщо ти не навчишся приручати дивію, вона приручить тебе. Якщо ти не навчишся контролювати дивію, вона контролюватиме тебе. Вона палитиме тебе зсередини і зрештою… знищить. — Він похитав головою, сумно посміхаючись одним кутиком рота. — Я казав тобі: це було б милосердям — дозволити Переслідувачам з Диму й Тіні вбити тебе. Але, на жаль, ти прогнала їх, принаймні зараз. Не хвилюйся. Я привів тебе сюди цього вечора не для того, щоб зашкодити тобі. Або твоїй родині.
— Тоді навіщо ви викрали мене?
— Викрав тебе? — Здавалося, ці слова розвеселили і трохи образили його. — Я не викрадач. Це не викрадення. Це твій найперший урок того, як бути Дивосмітом. Майстер-клас від умілого вчителя. Наступний урок відбудеться, як тільки попросиш.
Морріґан похитала головою. Він жартує? Чи просто божевільний?
— Я нічого не вимагаю від тебе. Ти не можеш мене нічого навчити. — Сквол тихо засміявся і ступив у жаринки, здіймаючи вихори попелу та іскри. — Я єдина жива людина, яка може навчити тебе чогось, що варто знати. Одного разу, дуже скоро, ти прийдеш до глибокого розуміння цієї жахливої правди. Мої монстри і я переконаємося в цьому. — Він повернув головою туди-сюди, і всі сліди веселощів зникли з його чорних бездонних очей. — Тоді й побачимось, мале вороненя.
Не озираючись, він пішов довгою доріжкою з гравію, зникаючи в темряві. Останні залишки вогню тихо згасли, залишивши штори й меблі неушкодженими, а розбиті вікна цілими. Кам’яні стіни маєтку Кроу відбудувалися самі, і скалічені залізні ворота випрямилися, зачиняючись із м’яким клацанням.
Морріґан стояла посеред вітальні, тепер мирної і спокійної. Вона спостерігала за родиною Кроу, яка ні про що не здогадувалась, і відчула, як у ній розростається дивна, глибока туга за домом. Але не за цим місцем. Не за цими людьми.
Морріґан заплющила очі. Вона уявила парасольку зі срібною ручкою і маленькою опаловою пташкою, що лежить на платформі Дивополітену там, де вона випустила її з рук.
Вона зачекала. Почула свист поїзда Павутинної лінії. І поїхала додому.
Розділ двадцять шостий. Д
Спочатку Морріґан подумала, що осліпла.
— Кажу: повільно, — мовив Юпітер. Вона відчула, як він відпускає її плечі і робить крок назад. — Розплющуй очі повільно.
Вона знала, що вона в «Девкаліоні», знала, що стоїть у кабінеті Юпітера, але… це могло бути поверхнею сонця. Світ наче вилиняв. Усе навколо сяяло сонцем, сліпучим і яскравим. Якби вона подивилася вбік, то змогла б лише розрізнити свій силует у дзеркалі. Це справді те, що він бачить, дивлячись на неї?
— Не дивись занадто довго, — попередив її Юпітер.
Світло падало не з одного джерела. Воно лилося з тисяч і тисяч — можливо, мільйонів або й мільярдів — крихітних золотисто-білих світлячків, яких вона бачила в маєтку Кроу. Вони збиралися навколо, наче мікроскопічні піщинки, що ловили світло сонячного променя. Ні, не як піщинки — як щось живе. Як нічні метелики, що збиралися навколо вогню.
— Це що?..
— Дивія. Гарно, правда?
«Гарно» було не зовсім підхожим словом. Це було прекрасно, дивовижно, а не гарно. Це було щось несказанно більше. Це змушувало Морріґан відчувати суміш захоплення і передчуття, паніки і радості, вона почувалася дуже маленькою і дуже великою, їй хотілося кричати, і шепотіти, і чогось іще.
— Що воно робить? — запитала Морріґан.
— Чекає.
— На що?
— На тебе.
— Чекає, щоб я зробила що?
Якусь мить Юпітер помовчав, а тоді сказав:
— Побачимо.
Він узяв її за плечі і притиснув своє чоло до її, як він це робив зі Старійшинами на Випробувальному Показі. Тоді Морріґан не розуміла, що відбувається — що він уміє розділяти свій дар бачення з іншими людьми. Показувати їм на якусь мить те, як він бачить цей світ.
На величезне розчарування і полегшення Морріґан, світ знову став тьмяним.
Дівчинка в дзеркалі — чорнява, темноока, з горбкуватим носом — мала нормальний вигляд. Звичайний.
— Він сказав, що я така, як він. — Вона вперше сказала про цей свій страх уголос. — Це правда, так? Те, що він збирає, — це він. Дивія, що збирається навколо мене. Це означає, що я… я Дивосміт. — Вона ковтнула клубок у горлі. Вона майже відчувала на смак кожне слово.