Невермур. Випробування Морріґан Кроу
- Автор: Таунсенд Джессика
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-727-4
- Переводчик: Ольга Розумна
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Невермур. Випробування Морріґан Кроу». Краткое содержание книги:
ISBN 978-966-942-727-4 (укр.)
ISBN 978-1-5101-0411-2 (англ.)
© Jessica Townsend, 2017
© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2018
— Немає ніякого прокляття, — сказала Морріґан. Вона нарешті зрозуміла. Юпітер казав їй, але вона не вірила. — Ви і є прокляття.
Сквол продовжував, ніби вона нічого не сказала.
— За багато років прокляття зажило власним життям. Люди все так драматизують. Колись давно ви, маленькі мерзотники, викликали жаль та співчуття, коли у вас забирали ваші незначні життя в такому ніжному віці. Але в якийсь момент справжня огидна природа людей випливла, і люди почали вважати їх за зручні відводи зла. Тих, на кого можна вказувати пальцем, коли стається щось погане. Чому в мене не вродив урожай? Це прокляте дитя. Чому я втратив роботу? Це все прокляте дитя. Скоро проклятих дітей почали звинувачувати в усіх лихах і негараздах. Легенда міцніла й міцніла, доки прокляті діти стали не лише бідою їхніх родин, а й отрутою для життя всіх інших.
Сквол узяв дитину з рук Корвуса. Той залишався незворушним, його очі були ніби скляні та незрячі, і в них відбивалося яскраве оранжеве полум’я. Вітальня перетворилася на піч, і з вогню здіймалися величезні хмари диму. З диму почали з’являтися рухливі чорні постаті, які спліталися з язиками полум’я. Морріґан почула завивання. Вона здригнулася.
Дитина намагалася схопити Сквола за носа маленькими пухкими пальчиками. Дивосміт скорчив гримасу, і маленький хлопчик зі сніжно-білим волоссям вибухнув сміхом.
— Як бачиш, міс Кроу, це не через мене ваша родина не любила вас. Вони самі це все зробили. — Він узяв ручку дитини й помахав їй нею. — Убити їх для тебе?
— Ні! — закричала Морріґан. — Благаю — ні!
Сквол випустив дитину з рук, але замість того щоб упасти, вона плавно спустилась на підлогу. Морріґан повинна була щось зробити, якось зупинити його, але як? Що вона могла зробити через Павутиння? Вона була безсила.
— Ні? Точно? Не думаю, що тобі варто вірити. — Він спостерігав за нею з легенькою посмішкою на вустах, дражнячись. — Скажи мені, маленьке вороненя. Як ти гадаєш, чому я залишив тебе живою?
Морріґан нічого не відповіла. Навколо них набирали обрисів Переслідувачі з Диму й Тіні. Собаки гарчали, і вершники без облич виростали з вогню й оточували беззахисну родину. Ближче і ближче, чекаючи на наказ Сквола. Чекаючи, щоб убити.
— Я знищив стількох інших. Усі ці роки я був таким терплячим, чекаючи на когось правильного. Інший би здався, але я знав… знав, що ти прийдеш. Що одного дня дитина, народжена на Вечоріння, підніметься, щоб зайняти моє місце. Дитина, повна темних обіцянок, в очах якої я бачитиму своє відображення. Мою справжню заслужену спадкоємицю. — Його голос був такий м’який, а посмішка — така щира, що на якусь мить Морріґан побачила в обличчі цього божевільного свого друга, містера Джонса. — Я бачу тебе, Морріґан Кроу, — прошепотів він із блискучими очима. — У твоєму серці ховається чорний лід.
— Ні! — закричала Морріґан. Щось усередині відштовхувало її від Сквола, як в океані наростає хвиля.
Раптом вона перетворилася на неї — живу хвилю люті та страху. Вона не така, як він, і ніколи такою не стане!
Морріґан позадкувала й інстинктивно підняла руки, піддаючись своїй внутрішній хвилі.
Яскраве, сліпуче світло заполонило кімнату, знищуючи Переслідувачів з Диму й Тіні і гасячи полум’я одним оглушливим золотисто-білим ударом, який тривав декілька секунд, або декілька днів, або ціле життя, а тоді зник.
У своєму мовчазному пробудженні.
Родина Кроу, все ще в блаженному невіданні, дивилась, але не бачила.
Сквол із широко розплющеними очима випростався на підлозі, ніби його туди відкинуло. І дивився на Морріґан так, ніби щойно отримав дар зору.
І сама Морріґан тремтіла, шокована… чимось.
Вона знищила Переслідувачів з Диму й Тіні. Або, якщо не знищила, принаймні прогнала їх. Зараз цього було досить. Морріґан навіть не здогадувалась, як вона це зробила, як викликала світло, але в ці декілька сліпучих хвилин вона знову згадувала слова Сквола минулого літа: «Тіні є тіні. Вони хочуть бути темними».