Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Lux perpetua - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Lux perpetua

Электронная книга - «Lux perpetua». Краткое содержание книги:

Рейневан, головний герой книг «Вежа блазнів» і «Божі воїни», далі має клопоти: весь час хтось або чигає на його життя, або робить пропозиції, від яких неможливо відмовитися. Його переслідують прозаїчні агенти розвідки та нечиста сила, яка зовсім не приховує свого диявольського походження. Але ж Рейневан живе в жорстокі і небезпечні часи. У Шльонську і в Чехії, коли через ці землі прокочувалися хрестові походи та гуситські каральні експедиції. Коли не знали слова «милосердя» і з іменем Бога на устах вирізали тисячі невинних. Рейнмар вірить у релігійне оновлення, стає на боці прихильників Гуса, навіть коли ті вчиняють неймовірні злочини. Він, медик і травник, ідеаліст і безкорисливий захисник хворих і стражденних, повинен перевтілитися в роль гуситського шпигуна, диверсанта, вбивці та безжального месника. Розриваючись між обов'язком і покликом серця, він йде ва-банк, аби лише вирвати кохану з рук ворогів.
1 ... 111 112 113 114 115 116 117 118 119 ... 123
Перейти на страницу:

Жоден із вас.

І нема, запевняю вас, за чим жаліти.

За доброго короля Владислава Ягайла було в Польщі кілька тяжких в'язниць, в'язниць, які викликали страх. Краківська вежа. Хенціни. Сандомир. Олькуш. Ольштин, у якому заморили голодом Мацька Борковиця. Острежнік. Ілжа. Липовець.

І була одна в'язниця, на саму згадку про яку люди затихали і блідли.

Лелівський замок.

В інших в'язницях сиділи, в інших в'язницях мучилися. З інших в'язниць виходили.

З Лельова не виходив ніхто.

Розділ двадцять другий

у якому визволений з лелівської в'язниці Рейневан тішить очі світлом. І стає до останнього бою.

У королівському замку в Ленчиці панувала атмосфера неспокою і нервового поспіху. Готували житлові приміщення в Старому Домі, прибирали, умебльовували і прикрашали представницьку залу. Інформація про те, що саме Ленчицю було вибрано місцем мирних переговорів, дійшла до бургграфа пізно, майже в останній момент, і часу на приготування залишилося справді мало. Бургграф бігав по Старому Домі, лаяв, проклинав, підганяв, сварив, весь час запитував, чи, бува, з вежі вже не видно кортежу єпископів і польських панів або ж наближення посольства хрестоносців. З боку Ордену очікували, зокрема, Конрада фон Ерліхгаузена з Мальборка і Людвіга фон Лауша, комтура Торуні, мав бути серед послів і Франц Кушмальц, вармінський єпископ. З поляків чекали єпископів Збігнева Олесницького і Владислава з Опорова, краківського каштеляна Миколая з Міхалова і познанського каштеляна Доброгоста з Шамотул.

Найважливіший представник польської сторони тим часом уже встиг прибути до Ленчиці. Одразу після прибуття він усамітнився у приготованих для нього покоях. Там він прийняв, як донесли бургграфу, дивного гостя в каптурі. І наказав, щоби його не турбували.

Грудневий вітер стрясав віконниці, свистів у щілинах.

— Хрестоносці погодяться на перемир'я, — сказала, відкидаючи волосся на спину, Рікса Картафіла де Фонсека, шпигунка на службі Владислава Ягайла, короля Польщі. — Бояться, що ми зно ву нацькуємо на них гуситів. Крім того, на них тиснуть прусські стани, які погрожують відмовитися коритися. У станах значною особистістю стає лицар з Хелма Ян Бажинський. Раджу вашій превелебності запам'ятати це прізвище. Опозиція хрестоносцям у Пруссії набирає сили, а Бажинський має шанси стати її провідним діячем. Його варто мати на оці.

— До поради прислухаюся, — відповів Войцех Ястшембець, гнезненський архієпископ-митрополит, примас Польщі і Литви. — Я завжди прислухаюся до твоїх порад, дочко. Ти надаєш нам безцінні послуги. А сама весь час залишаєшся в тіні. Ні про що не просиш, ні про почесті, ні про нагороди.

Рікса усміхнулася. Кутиком губів.

— Ваша превелебність, — повільно вимовила вона, — спонукає мене насмілитися. І попросити.

— Проси.

— Хрестоносці приїжджають до Ленчиці просити про перемир'я. Є шанс укласти вічний мир із Орденом на вигідних для Польщі умовах. Є шанс повернути собі Нешаву і позбавити Свидригайла підтримки хрестоносців. У цьому є чимала заслуга чехів: заслуга Яна Чапека із Сан — та ще того страху, який Сирітки посіяли в Новій Марці та під Гданськом.{66} Паб'яницька угода і союз Польщі з гуситами похитнули бойовий дух тевтонців, ваша превелебність напевне це визнає.

— До чого цей довгий вступ? Кажи ж бо, дочко, у чому річ?

— У мене прохання. Щоби відзначити союзи, вікторії та успіхи. Щоб ушанувати їх помилуванням. Амністією. Однією. І тихою.

— Хто?

— В'язень Лельова.

Войцех Ястшембець довго мовчав. Потім довго кашляв. «Тридцять миль від Гнезна до Ленчиці, - подумала Рікса. Не на його вік такі подорожі. Ще й у таку погоду».

— В'язень Лельова, — нарешті вимовив примас, — є державним в'язнем.

— Він є політичним в'язнем, — виправила вона, схиливши голову. — А в політиці сталися досить принципові зміни, чи не так? Сьогодні вже всім відомо, що напад на ясногурський монастир вчинили аж ніяк не вірні Чаші чеські гусити…

— А що це був звичайний акт розбою, — поспішно закінчив Ястшембець. — Звичайний грабіжницький напад у виконанні посполитих бандитів…

— Переважно польської національності…

— …покидьків без батьківщини і віри, — з притиском виправив примас. — Тупих грабіжників, які поняття не мали, на що піднімають руку. Які покалічили чудотворний образ бездумно…

— За осквернення святині, - з притиском вставила агентка, — їх усіх повинна спіткати кара Божа. Більшості уже начебто немає серед живих.{67} Померли, ще й року не минуло від нападу на монастир. І правильно. Усі повинні померти. Ув'язнені теж. Рука Бога.

Ястшембець склав долоні, як для молитви, опустив очі, щоби приховати їх блиск. Потім підняв голову.

— Отже, караюча десниця Бога, — запитав він, — впаде і на в'язня Лельова? В'язень Лельова також помре? Ніхто не знатиме, де його поховано? Усі про нього забудуть?

— Усі.

— А краківський єпископ?

— Краківського єпископа, — тихо промовила Рікса, — більше не цікавить справа Ченстохови. Він не має жодного інтересу розкопувати могили і будити лихо, яке спить. Він знає, що було би краще, якби всі забули про Ясну Гуру і знищений образ. Що його, зрештою, як мені доводилося чути, у Кракові реставрують, і невдовзі він, як раніше, висітиме у монастирі паулінів. Ніби нічого й не сталося.

— Тож хай буде так, — промовив Ястшембець. — Хай буде так, дочко. Хоча я волів би, визнаю, щоби ти просила про щось інше.

Але в тебе великі заслуги на службі Короні… І ти й далі примножуєш свої заслуги, працюєш віддано і жертовно. Небагато таких, як ти, небагато таких у мене, надто тепер…

«Тепер, — подумав він, — коли один із моїх найкращих людей загинув у Шльонську. Лукаш Божичко, успішний і добре законспірований агент, вірний слуга Польської Корони. Помер, хоча завдана залізом рана була легкою. Непоправна втрата. Звідки, звідки брати наступників?»

— Тож роби, що належить, — примас підняв голову. — 3 моїм благословенням. Але зваж, що захід вимагатиме видатків. У Лельові доведеться заплатити, кому треба… Я не збираюся вплутувати в це коронну скарбницю, а тим більше — поменшувати скромний маєток Церкви.

— У фінансових справах, — усміхнулася Рікса, — прошу цілком покластися на мене. Я вмію залагоджувати такі справи. У мене це, можна сказати, в крові. Досвід багатьох поколінь.

— Ну, так-так, — покивав головою старий. — Так-так. І якщо вже на те пішло… Дочко?

— Слухаю.

— Не зрозумій мене неправильно, — примас Польщі і Литви глянув, і це був щирий погляд. — Не вбачай у тому, що я скажу, нетолерантності та упереджень. Те, що я скажу, я скажу з прихильності, симпатії і турботи.

— Я знаю. Знаю вашу превелебність.

— Чи ти би не перехрестилася?

Рікса якийсь час мовчала.

— Дякую, — врешті-решт відповіла вона, — але не скористаюся. Прошу не вбачати в цьому упереджень.

— Я бажаю тобі кар'єри. Підвищення. Як єврейка ти маєш мало шансів…

— Тепер, — усміхнулася Рікса Картафіла де Фонсека. — Але колись це зміниться.

— Фантазуєш.

— Фантазії збуваються. Нас у цьому переконує пророк Даниїл. Хай Бог береже вашу превелебність.

— Бог із тобою, дочко.

* * *

Спершу були важкі кроки. Брязкіт заліза. Потім просто-таки інфернальний скрегіт засувів, від якого волосся ставало дуба, і який змусив Рейневана зіщулитися на прогнилій соломі. І було яскраве світло смолоскипів, яке змусило його зіщулитися ще більше, затиснувши повіки. І зціпивши зуби.

— Вставай. Виходь. — Я…

— Виходь. Швидко! Рухайся!

* * *

Сонячне світло боляче вдарило його в очі, осліпило. Запаморочило. Позбавило рівноваги і влади над ногами. Він упав. Упав, розтягнувшись на повний зріст, безвладно, як п'яний, навіть не пробуючи пом'якшити удар об дошки підйомного мосту.

Він лежав, і хоча очі його були розплющені, нічого не бачив. Спочатку він і не чув нічого — крізь той шум, який панував у нього в голові, крізь кокон, який його обплутував, потрохи почали пробиватися і долинати звуки. Спершу недоладні й незрозумілі, поступово вони стали вирізнятися за інтонацією. Однак минув іще якийсь час, перш ніж він збагнув, що ці звуки — це слова. Перш ніж почав розуміти їх значення. І перш ніж нарешті впізнав, що той, хто говорить, — Шарлей.

1 ... 111 112 113 114 115 116 117 118 119 ... 123
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)