Lux perpetua
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2938-55-5
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Lux perpetua». Краткое содержание книги:
— Сілезець, — Федько сплюнув. — Значить, ні то, ні сьо. З перевагою німця.
— А ти сам, — запитав Рейневана Куропатва, — ким себе вважаєш?
— А вам, — знизав плечима Рейневан, — яка різниця?
— Ніякої, - погодився Куропатва.
— Ну, — втішився Надобний. — Я ж казав: чисто як із легенди. Лях, Рус і ніякої різниці.
— Агов, Надобний, як-то воно було з твоїм братом Гіньчею? Правда, що він королеву Соньку грав?
— Неправда, — визвірився Надобний. — Брехня і наклеп! Безневинно Ягелло наказав ув'язнити його в Хенцінах. І якраз тому я й пішов за Корибутовичем у Чехію, наперекір королеві. За те, що він із Гіньчею вчинив не по-справедливості, гноячи його на дні ями, наче того пса.
— Не брешеш? Бо казали, що Гіньча на Вавелі грав.
— Грав, — визнав Надобний. — Але не королеву, а її фрейліну. Щуковську.
— Котру? — зацікавився Куропатва, який, видно, знався на придворних розкладах. — Каську чи Елішку?
— Якщо так добре подумати, — подумав Надобний, — то, либонь, обох.
Наступного дня вони добралися під Люблінець, містечко, розташоване при дорозі зі Севежа до Олесьна, яка була важливим шляхом для товарообміну між Шльонськом і Малопольщею. Товариство потирало руки і вголос тішилося думками про люблінецькі корчми і місцеве пиво, однак, на загальне розчарування, Федір Острозький наказав їм стати на привал далеко від будинків і суворо заборонив виявляти свою присутність. Сам, у супроводі лише Яна Куропатви, подався до містечка. Надвечір, коли вже зовсім стемніло. Пообіцяв повернутися на світанку.
Спочатку це все мало тривожило Рейневана. Врешті-решт, князь Острозький був ватажком, авантюристом і найманцем на службі щоразу інших хазяїв, він був замішаний у різноманітні афери й темні справи, які належало залагоджувати потайки і в секреті. Однак через якийсь час цікавість узяла гору, тим більше, що й нагода трапилася. Річ у тім, що товариство чхало собі на князеві заборони. Залишивши Скірмунта і Рейневана стерегти табір, вони вирушили у напрямку ближніх сіл у пошуках алкоголю, їжі та, можливо, сексу. Коли Скірмунт заснув, Рейневан сів на коня і тишком-нишком подався до Люблінця.
По зануреному в пітьму містечку розповзався дим, гавкали собаки, ревіли воли. Єдиним освітленим — причому сильно освітленим — будинком був накритий очеретяною стріхою комплекс корчми, незважаючи на пізню годину, шумний, гамірний і повний людей. Рейневан досить швидко побачив сивого коника Куропатви, який був надзвичайно помітним, а біля нього — вороного коня Острозького. Скрадаючись у темряві, він уже збирався наблизитися, як раптом під корчму з тупотом і брязкотом під'їхав досить численний кортеж, який супроводжував колебу. На подвір'я повибігала челядь зі смолоскипами; у коло світла, яке давали світильники, вступив, висівши з колеби, багато вбраний поставний і дужий чоловік лицарської зовнішності. На сходи корчми, щоби його привітати, вийшов товстощокий чоловік в обшитій, соболями шубі, дещо молодший, так само лицарського зросту і статури. Рейневан зітхнув. Він знав їх обох.
Гостем був Конрад, єпископ Вроцлава. Тим, хто зустрічав, — Збігнев Олесницький, єпископ Кракова.{64}
Єпископи, обмінявшись привітаннями, увійшли всередину. Озброєний ескорт і пахолки зі смолоскипами утворили навколо будинку щільний кордон, кінні стрільці рушили, щоби патрулювати поблизу. Рейневан, погладжуючи коня по храпах, відсту пив у темряву. Треба було вертатися. Про те, щоби підкрастися і підслухати, про що достойники розмовлятимуть, годі було й сподіватися.
— Польські мрії, - сказав вроцлавський єпископ. — Польські мрії про Шльонськ. Нарешті вилізло шило з мішка. Єретики, апостати та їхні союзники, польські відщепенці, сплюндрували ратиборське князівство, спустошили козельську землю, спалили Крапковіце, Бжег та Уязд, пограбували та зруйнували монастир цистерціанців у Ємельниці, напали на Битом, тепер ідуть на Глівіце та Тошек. А на кордоні стоїть польське коронне військо, готове до збройної інтервенції та анексії Верхнього Шльонська. А ти, краківський єпископе, замість того, щоб у Кракові накладати анафему на короля-язичника, замість того, щоби палити на вогнищах Шафранців, Збонських, Мельштинських та інших польських поплічників єресі, домовляєшся зі мною про зустріч, хочеш вести переговори, укладати договори. Які? Про що? Рік тому я сказав твоєму послові, Бніньскому Лодзіцеві, що про польську інтервенцію не попрошу. Ніколи.
— Польське військо не ввійде у Шльонськ, поки король Владислав не дасть наказу.
— Ото ще мені гарантія. Ягелло — старий гриб. Слухає те, що йому націдять у вуха.
— Факт, — погодився Збігнев Олесницький. — А цідять усякі. У тому числі — покровителі єресі, руські схизматики та ще ті, хто радий був би бачити Литву відірваною від Польщі. А ваш король, Сигізмунд Люксембурзький, допомагає їм, дратуючи Ягелла обіцянками корони для Вітольда.
— Король Сигізмунд, — гордовито підняв голову Конрад, — може роздавати корони, кому захоче.
— Зможе, якщо стане імператором, а щодо цього немає жодних гарантій. Наразі король Сигізмунд заради своїх партикулярних і недалекоглядних інтересів наражає Вселенську Церкву. І місію, яку Церква має виконати на Сході. Місію християнську, цивілізаційну та євангелічну.
— Місію, яку має виконати Польща? Месія і вибраний народ, оплот християнства? Ти грішиш пихою, Збишеку, польською пихою. Місію, про яку ти говориш, з таким самим успіхом втілить у життя король Вітольд.
Краківський єпископ встромив руки в рукави шуби.
— Коронований король Вітольд нічого не втілить, — відповів він. — Його не обходить ні місія, ні Рим. Його обходить тільки і виключно влада. Апостольська столиця про це знає, а тому не дасть санкції на коронацію Вітольда. Апостольська столиця знає, що на Сході вона може опиратися тільки на Польщу, тільки на Польщу може покладати надії — у боротьбі як зі схизмою, так і з єрессю. І хто ослаблює Польщу, руйнуючи її унію з Литвою, той є ворогом не тільки Польщі, а й Церкви.
— Теперішньому папі ворожбити дають неповний рік життя. А його наступник може менше любити поляків. А надто якщо переконається, хто є істинним християнином. Хто таємно підтримує єретиків і постачає їм зброю, а хто бореться з ними зі зброєю в руках, нищить їх вогнем і залізом, аби остаточно покласти край єретичній мерзоті.
— Ага! — негайно здогадався Олесницький. — Ви готуєте хрестовий похід. Знову? Ви так спішите дістати по шиї? Адже чехи знову видублять вам шкуру. Знову будете втікати звідти — переполошені, зганьблені й осоромлені, скомпрометовані перед усім християнським світом. Та почніть же ви врешті-решт думати. Тим, що так дозволяєте єретикам узяти над собою гору, ви їх тільки посилюєте.
— Це ви їх посилюєте. Ви, поляки. Вашою підтримкою. Якби ви разом з нами вступили…
— Якби це від мене залежало, — перебив краківський єпископ, — польське військо вступило б у Чехію вже завтра. Я ненавиджу єресь і був би радий бачити її приборканою. Але доводиться рахуватися з громадською думкою. На думку громадськості, чехи — це слов'яни, вони — брати, а в братню країну не входять з військами. Vox populi, vox Dei[197], польська інтервенція в Чехії була би політичною помилкою, наслідки якої важко передбачити. Отож польської інтервенції в Чехії не буде.
— Зате буде у Шльонську, так?
— Не буде, поки Ягелло не дасть наказу. Я, episcopus cracoviensis, роблю все, щоби не дав. Роблю все, щоби стримати і приборкати прогуситську партію. Допоможи мені в цьому, єпископе Вроцлава. Вплинувши на Люксембуржця, щоби він перестав під'юджувати. Стосовно справи Вітольда та корони для нього.
— Чого ви хочете? — розвів руками вроцлавський єпископ. — Адже з Вітольдом ви вже дали собі раду. Хитро переловили послів, які везли для нього корону, обвели короля Сигізмунда навколо пальця. Вітольд задовольнився орденом Дракона і змирився з фактом, що magnus dux[198] — це вершина його кар'єри.
197
Голос народу — голос Бога (лат).
198
Великий князь (лат.).