Lux perpetua

— Примирення з ким?

— З Римом, само собою. Після Домажліце Рим помудрішав. Помудрішав побитий і вигнаний з-під Домажліце легат Юліан Цезаріні, помудрішав іспанець Хуан Паломар, помудрішав і новий папа. Вони вже затямили, що з гуситами силою нічого не досягнеш, що потрібно хитрістю. Що треба використати настрої, перетягнути на свій бік угодовців, а тоді починати переговори. Чимось поступитися, щоби щось здобути. Вони вже домовляються. І домовляться. Чаша залишиться, але ось така манюсінька. Свобода совісті буде, але ось такусінька. Екстремістів і невиправних радикалів виріжуть. Нерішучих залякають. І буде компроміс. Будуть угоди. Рим це схвалить, папа поблагословить, новий празький архієпископ освятить. Церква поверне собі відібрані в неї маєтки. Сигізмунд Люксембурзький поверне собі чеський трон, бо хтось же мусить бути гарантом відновлення і ладу, а що ж то за лад без короля? А значить, Люксембуржець — на Град! Він стане третейським суддею — і винесе вироки багатьом народам. І перекують вони свої мечі на орала, а списи — на серпи. І буде так добре, як я не знаю що.

— Не буде так добре. До цього не дійде. Це було би зрадою.

— Було би. І буде.

— І до цього допустять, ти гадаєш, люди, які розбили і змусили втікати п'ять хрестових походів? Переможці з-під Віткова, Вишеграда, Судомежа, Малеїнова, Усті, Тахова і Домажліце? До цього допустить вірний Чаші чеський народ?

— Чеський народ зараз платить за корець[211] жита тридцять чотири гроші, а за хліб — півтора. До революції жито було по два гроші, а хліб коштував один пеняж[212]. Ось що має чеський народ з Чаші та з війни. Рейневане, я не бажаю диспуту. Я доступними словами змалював тобі теперішню політичну ситуацію й окреслив перспективи, зі значною мірою імовірності передбачаючи події найближчих місяців, якщо не днів. У в'язниці, мені дещо про це відомо, втрачаєш зв'язок з реальністю, деколи надовго. З часом він повертається, але цей процес не варто підганяти. Тож і не підганяй. Покладися на мене, довірся мені.

— Зрозуміліше?

— За півмилі звідси є роздоріжжя, перехрестя трактів. Звідти ми поїдемо на південь, дорогою на Олькуш, Затор і Цешин. Проїдемо через Яблонковський перевал, а звідти вже — пряма дорога. Чадча, Тренчин, Нітра, Естергом, Буда, Могач, Белград, Софія, Філіпополь, Адріанополь. І Константинополь. Перлина візантійської держави.

-І ти звинувачуєш мене у втраті зв'язку з реальністю?

— Мої плани конкретні до болю, тримаються реальності так чіпко, як пробощ парафії. А підтримані вони реальною економічною силою, яка є в моєму розпорядженні. Їдь зі мною, Рейнмаре, і клянуся своїм старим кукурайком, що ще до Адвенту ти побачиш вітрила на Мармуровому морі, Золотий Ріг, Хагію Софію і Босфор. Ну то як? їдемо?

— Ні, Шарлею. Не їдемо. Вибач, але в мене зовсім інші плани.

Демерит якийсь час мовчки дивився на нього. Потім зітхнув.

— Боюся, — врешті-решт сказав він, — що я здогадуюся.

— Це добре.

— У березні 1430 року, у лісах над Клодницею, — Шарлей підійшов і схопив його за плечі, - ти казав, коли йшов геть, що з тебе досить. Щиро кажучи, я зовсім цьому не дивувався. І, як пам'ятаєш, я тебе не затримував. Твоя реакція була мені цілком зрозумілою. Ти пережив нещастя, відреагував на нього, відчайдушно кидаючись у вир боротьби за істинну апостольську віру, за ідеали, за соціальну справедливість, за Regnum Dei[213], за новий кращий світ. І раптом побачив, що немає місії, а є тільки політика. Немає послання, а є лише розрахунок. Словом Божим та апостольською вірою торгують так само, як і будь-яким іншим товаром: сподіваючись прибутку. А на Regnum Dei можна собі подивитися на фресках у костелі. Або почитати про нього у святого Августина.

— Я сидів у льоху, — спокійно і тихо відповів Рейневан, — втрачаючи надію, що коли-небудь вийду. Гризся думкою, що моє життя не мало сенсу. Я сидів довго, в темноті, сліпнучи, наче кріт. «Dulce lumen», — повторював я собі слова Екклезіаста. І нарешті до мене дійшло, нарешті я зрозумів. Я збагнув, що це питання вибору. Або світло, або темрява. У в'язниці вибору в мене не було, а тепер є. Мій вибір — світло, lux perpetua. Я їду в Чехію. Бо думаю, що там іще не все втрачено. А якщо навіть і так, то цього не можна віддати без бою. Я хочу надати своєму життю сенс — і надам йому сенсу, ставши до бою. За ідеали, за Regnum Dei, за надію. А якщо Regnum Dei має загинути, якщо надія має пропасти, то нехай же і я загину та пропаду. Якщо це все має залишитися тільки на фресках, то нехай на цих фресках намалюють і мене.

Шарлей відступив на крок.

— Можливо, ти розраховував, — сказав він, — що я буду відмовляти тебе від твого задуму, просити і благати. Так от, ні. Не буду. Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом, як говорить твій улюблений Екклезіаст. Час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати[214]. Доля, Рейнмаре, зшила нас одного з одним на добрих пару років, на пару років укинула в казан історії і добряче в цьому котлі вимішала. Час роздерти цей шов. Поки настане Regnum Dei, я хочу влаштувати свої справи — тут і тепер, на цьому світі, бо patria mea totus hic mundus est[215]. Я не стану пліч-о-пліч з тобою до останнього бою, бо я не люблю останніх боїв і не зношу боїв програних, ненавиджу гинути і пропадати. Абсолютно не бажаю бути намальованим на фресці. Абсолютно не хочу фігурувати у списку полеглих у вирішальній баталії сил Світла із силами Темряви. Тому нам доведеться попрощатися.