Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Король пробував остерігати їх — спочатку тільки жартома, при різних нагодах, коли стикався з простим людом, а таких нагод йому не бракувало ніколи. Він і досі ще не відмовляв собі в цьому: поїхавши у своїх справах до якогось міста, грав там з городянами у м'яча й виграні гроші складав у капелюх.
— Цих грошиків я з рук не випущу, — гукав він, — і ніхто їх у мене не поцупить, бо вони не проходять крізь руки моїх скарбничих! — І це зразу доходило до фінансових урядовців. Та все ж вони не дуже боялись короля, що в доброму гуморі міг сказати й зайве слово; ні, вони відчували, що небезпека насувається з іншого боку.
В будинку, що називався арсеналом, сидів один чоловік і неухильно перевіряв їх. Це вони знали. З того відлюдного будинку не просочувалось ні слова, окрім шепоту їхніх шпигів. Той чоловік у своєму пильно стереженому кабінеті виписував довгі колонки цифр; вони показували, наскільки зросли ціни, поки ще в країну рясно пливло іспанське золото. А заробітки за цінами не встигали; і що ж зосталось, коли пересохли потоки пістолів? Дорожнеча; для тпх небагатьох, котрим пощастило, — розкіш, а для більшості — злидні. Звідси стільки самогубств, а з другого боку — грабунки на шляхах. І те, й те — і гріховні замахи на власне життя, і злочинні розбійницькі напади — звичайно пояснюють занепадом віри в бога та відвертим опором державному порядкові.
Мовчазний трудівник у будинку, званому арсеналом, досліджував інші причини, і розголошення їх було небажане для багатьох. Вони охоче викурили б його звідти. А до Сени там сотня кроків, і дуже добре було б у темну ніч скупати цього чоловіка разом з його розрахунками в річці, та так скупати, щоб уже й не виплив. На жаль, він не тільки знавець господарства, а ще й артилерист. Його письмові доповіді королю стосуються не тільки ремесел та хліборобства, а й удосконалення гармат. На подвір'ї його дому стоять кулеврини та фальконети, тут-таки — і їхня обслуга, тож його нелегко схопити. Він ніколи не виїздить без охорони — особливо коли везе королю свої доповіді. Звісно, і ескорт, і всі коштовності, що виблискують на ньому, свідчать про пиху. Але насамперед — він наскрізь бачить усіх отих шановних слуг держави, що добряче наживаються на ній. І все свідчить за те, що він спонукає короля до ризикованих заходів.
А от і ні. Ніхто цього Роні не розумів, хоч усі бачили його завжди за роботою. В чому він сильний, до чого прагне? Підірвати вежу, заклавши під неї багато пороху, зуміє будь-хто. Коли була нагода підкупити губернатора, він як посередник без великих хитрощів здобув для короля місто Руан, але посади начальника артилерії для себе не здобув. Вона дісталась батькові «любої владарки», бовдурові, який що день то більше зсовується з глузду. Пан де Роні, як відомо, не пробачив цього. Усі знали, що він ладнає з «любою владаркою», як собака з кішкою; у глибині серця, коли припустити, що цей чоловік із кам'яним обличчям має там якусь глибину, він ненавидів і короля — щодо цього не було сумнівів. Пан де Вільруа потай розказав це, і воно розійшлося. Пан де Роні ненавидить короля, він тільки слушно боїться, що буде вбитий, як покине його. А з другого боку — зажерливий він дивовижно, тож ми легко перетягнемо його на свій бік обіцянками та завдатками, які легко буде повернути собі після його передчасної смерті. Власне, він цього від нас і чекає; цей шахрай пише свої доповіді, аби тільки витиснути з нас більше.
Пан де Вільруа, який помилявся щодо Роні так прикро, взагалі бачив у світі самих тільки шахраїв: власний досвід не навчив його, що можна чогось досягти й не таким шляхом. Він сам он скільки разів продавав то короля Лізі, то Лігу королю, і то без якихсь особливих хитрощів та хисту до прикидання, які давали змогу освіченому гуманістові й мухоловові Бріссаку майстерно розігрувати комедію й ошукувати байдуже кого, просто для власної приємності. Така манера не була властива панові де Вільруа, куди брутальнішому пройдисвітові. Анрі, що знався на людях, принаймні на чоловіках, першого ж таки дня призначив його до своєї фінансової ради. Там Вільруа крав, мав повні руки діла і завдяки тому вже не піддавався ще гіршим спокусам, як-от: викрасти короля, завезти його до одної з іще не підкорених провінцій і розпочати торг за його життя чи смерть. Якщо заплатять більше проводирі заколотників — він загине. Якщо ж він сам — то лишиться живий.