Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Айо Киет похитав головою. Невинність не може існувати в нечистому тілі, проголосив він.
Я тисячу разів обіцяла собі змінитися, стати терплячою, доброю. Після того як вона доводила мене до сказу своєю простотою, після того як я вдосталь познущалася з неї, поглузувала чи накричала, тоді я воліла йти геть, веслувати човном світ за очі. Воліла плисти куди-небудь сама, прихопивши лиш глиняний кухлик з водою. Море заспокоювало мене, так само як і небо кольору багна. Веслуючи тим важким, темним морем, я мурмотіла сама до себе, сперечалась із собою, ставала в її обороні. Вона була простодушна, була добра. Вона не зробила нічого злого. От тільки висловила свою жалість до першої дружини Уда. А коли я вивчала від батька пісню чаві, вона втрутилася зі своїми запитаннями, мовляв, як міг падати дощ, якщо вже були апельсини.
Вона казала: якщо було так багато фруктів, то на той час дощі вже мали скінчитися. — Сиділа ото під хатою і розкладала вогонь, аби зготувати їжу. А я сиділа поруч з батьком на одному з вистелених травою стільців. Ну звісно, дощі натоді вже мали скінчитися, відрізала я. Саме це він намагається сказати.
Ну, протягла вона невпевнено. Але ж він каже, що дощило годинами.
Та знаю я. Він має на увазі… він показує, як шукав чаві. Це такий спосіб… І тут я зупинився, безпорадна. Не було жодного сенсу щось їй пояснювати.
Може, фрукти того року достигли швидше, промекала вона.
І те, як саме вона те промекала, — ніби заспокоювала мене, мовляв, нічого страшного, просто помилка в пісні, а сама тимчасом сиділа навпочіпки, роздмухуючи вогонь тростиновим віялом, а батько сидів, зовсім спокійний, не кажучи нічого, тільки чекав, щоб вона закінчила патякати і навіть не намагався її виправити, — а ще те, як вона була задоволена собою невідь чого, не хотіла знати взагалі нічого поза своїми заняттями, лишень сіяти, копати, мати чисту воду, залишатися дурною назавжди, — я врешті заволала: ні, я цього не витримаю! — і кинулася відв'язувати човен, і потягла його вниз до води.
Джіссі, промовив батько. Він розчарувався в мені. Він часто казав: твоя мати — одна з покірних. Покірні є невинними; вони не заслуговують на приниження.
Я повеслувала в море. Навіть не озирнулася на них.
Але тепер я ніколи більше не веслуватиму морем, не буду одна. І ніколи більше не ходитиму просяними полями, наслухаючи, як вітер виливає свою тугу посеред високих волотей. Ніколи не розкладатиму там вогонь, щоб посмажити крадену рибу. Ні, всьому кінець, відтепер мені нікуди не подітися від неї, від її зітхань, від того, як вона сидить навпочіпки, спершись на свої тлусті стегна, від докучливого нічного звуку плюскання, коли вона полоче свої сукенки, від її запаху, що відгонить старими речами й мороком. Вночі я чую, як вона обертається з боку на бік, іноді хропе. Вона завжди втомлена, вона засинає водномить, як дитина. Той звук її сну, її дихання невимовно гнітючий. Наша хатина така мала, в ній бракує повітря, і я плачу, бо потрапила в цю пастку разом з нею. Я плачу, бо хочу на свій човен, я хочу на сонячне світло, я хочу знову дивитися на море, на гори; це жахливо, коли я чую, як люди розмовляють там, на воді, а я одна, ніколи не звільнюся від них і в той же час завжди одна. Вчора — це завжди відбувається вчора — прибула група людей, людей мого віку; вони стояли на протилежному березі й дражнили мене. Поміж ними були Чод і Мінікі. Викинь материні ганчірки, співають вони, хіба ти не знаєш, що від поїдання тих лахів стається киїтна?
У найглибших глибинах ночі перебувала велика злива Хед-хадет.
То був початок світу. Хед-хадет почала набухати. Ставала все більшою й більшою, такою великою, як гора Двадцяти Тисяч Квітів, такою великою, як місяць. Ні, більшою, ніж він, такою великою, як океан, і ще більшою, такою великою, як найбільше нічне небо в часі сухого сезону. А потім вона луснула, і народився світ у гігантській зливі, в супроводі великого вибуху світла, і сміху, і сліз.