Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Юшка зготувалася. Вони поставили горщик на пісок, і старший морець розклав згорток з бананового листя, а там були тонкі скибки кукурудзяного хліба. Ми брали пальцями по шматочку хліба і вмочали в юшку. Вогонь на язиці. На морі спалахувало світло, немов знак попередження.
Ми були чудовими дітьми, незвичними, жвавими, ми їх розважили. Вони не могли знати джерела нашої сліпучої енергії, того, що ми були сп'янілі від таємниць і сорому, від прихованого нещастя, від невисловленого знання про те, що ми належимо до людей готан. Увага й схвалення з боку старших довели нас до шалу: ми співали, блискали очима, були дотепними, поривчастими, сміливими, ми давали їм все, показували їм власні пляжні танці, реготали і навіть дозволяли собі говорити з ними нахабно, бо знали, що це їм сподобається. Особливо відзначалася я. Це зовсім неважко, коли перед тобою морці з острова Прев. Я відчувала, що можу вгадати кожне їхнє бажання, і коли вони сміялися й перезиралися між собою, я бачила, що так воно і є, і ця думка, ця влада наповнювали мене радістю. Аїнут йшла моїми стопами; від їжі та схвалення вона аж сяяла. Вони ще ніколи не бачили таких чарівних дітей. І, огорнений нашою променистою вітальністю, напоєний гарячковою сутністю, зродився наш крик: не йдіть, не залишайте нас, заберіть нас із собою.
Заберіть нас із собою. Візьміть нас подивитися торговища Аканека. Візьміть нас на Прев, у місто Вад-Вон-Пой. Візьміть нас жити у те місто веж, коловоротів, криниць і фонтанів, бути морцями, носити штани і сині туніки. Відвезіть нас туди, де жінки підставляють волосся вітру, мружаться і палять сигари, де вони вирощують квіти гібіскуса, квіти, з яких роблять вино, що його ви носите в старовинних скляних флаконах, прив'язаних до талії, під одягом.
Вони пили. Вони співали. Ми спробували вина — випили по боязкому, нерішучому ковтку. Балакучий морець закликав нас не бути такими сором'язливими. Жарини у вогнищі почервоніли, а повітря стало блакитним, завмерло, тихе, впадаючи у безвітряні сутінки. Зрештою вони повставали, закидали жарини піском і сказали, що повертаються на Піен. Мені хотілося благати їх, плакати… А жінка завдала собі на плечі торбу з глиняним горщиком, що випинався звідти, подивилася на нас сумно і сказала нам те, що дізналася про чоловіків і про пори року.
Потім вони звернули голови у бік моря, до червоного призахідного сонця, і Аїнут, яка боялася залишатися надворі після того, як западала темрява, почала видряпуватися на скелі. Морець із прянощами обернувся до мене і схопив мою руку, посміхаючись в сутінковому повітрі, що чимраз більше повнилося тінями.
Самотній пляж. Інші морці обернені до нам плечима. Темні скелі. Сіль, дим сигар, імбир, піт. Він нахилився і поцілував мене, тим поцілунком, що зупиняє час… А потім знову усміхнувся.
Прощавай, чахет, — промовив.
Я не пам'ятаю його обличчя. Це єдине обличчя, яке я не можу собі повернути; єдине обличчя, яке я втратила одразу. Решту я пам'ятаю: Деб-Нін, Айо Кіета, Аїнут та інших дітей, чоловіка киїтна з печер. Я пам'ятаю їх усіх, я перебираю їх, немов мушлі або бісер, лежачи на спеці перед відкритим дверним отвором або пізніше — лежачи в хатині під стіною, а вгорі дірява стріха зі слабким і сумним запахом прілого зерна. Я зупиняюся на тому чи іншому, роздумую про подробиці: ось морець із жорстким обличчям, його зарозумілий ніс стирчить над губами; ось подовгасті очі жінки, її лискучі щоки і те, як її вуста розтягуються в усмішці, ось її сумний погляд. А його — ні, не можу його згадати, він знищив своє обличчя, той дотик його губ і язика узурпував місце всіх інших спогадів. Залишається лише слід диму, усвідомлення синіх тіней, відчуття тривоги і шум хвиль, що б'ються в берег.