Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Це вже пізніше з чиїхось вуст впаде слово: Олондрія. Але навіть тоді, у перші місяці моєї хвороби, вони мусили розглядати цю можливість, вони мусили перешіптуватися про це в темряві, розпачаючи з приводу страшних витрат. Я чула про Олондрію, землю віддалену, фантастичну, на протилежному боці величезного північного моря, землю холоду, землю валлона, де люди високі, не мають кольору і розмовляють мовою, придуманою привидами. Для мене вона була абсурдно далека, настільки недоступна, що залишила мене байдужою, на відміну від торговищ Аканека. Коли мати сказала мені, що я попливу туди, я розреготалася. Вона опустила очі, тремтячи усім тілом. Не треба, попрохала.
Я не обітну волосся, нізащо. Мати нарешті помічає це — я два дні стирчу в хаті, боячись вийти. Рудявість розповсюджується від коренів волосся, так наче на тім’ї мені розбито яйце упереміш з кров'ю: розповзається так само повільно й огидно, як вміст яйця. Я кажу, що недобре почуваюся, що втомилася від човна, вибріхуюся як можу. Сиджу похмура, вдивляюся в наші мапи вод. І ось мати помічає. Вона запалює свічку, незважаючи на те, що свічка при денному світлі — на невдачу, і підносить її до моєї голови; вона тремтить.
Ми обмінюємося словами. Вона труситься, її накриває горем. Тулить одну руку до серця, іншою стискає очеретяну свічку. Ні, ні, ні, повторює. Я дивлюся на неї, погляд у мене безжальний і зарозумілий. Чому ні? — запитую знущально. Я сплітаю руки, аби не було видно, що я також тремчу, і дивлюся на неї задерши голову, напружено і виклично. Мати запихає до рота кулак і гризе його. Сльози течуть їй по щоках. Я кажу їй: плачем тут не зарадиш.
Але якою ж невимовною полегкістю було б заплакати, кинутися їй в обійми, змочити їй сльозами сукенку на грудях, ридаючи від жаху та відчаю — щоб вона заколисала мене, наспівуючи ледь чутно, щоб дозволила мені зламатися у неї на очах, а тоді зібрала мене докупи, повторно мене поглинула.
Я не знаю, чому така капітуляція здавалася мені гіршою, ніж смерть.
Отож, мати тремтить, хитається, ридає. Ставить свічку на долівку, відкриває горщик, в якому ми тримаємо інструменти, й виймає стару бритву, загорнуту в клаптик бавовни. Вона думає, що нам потрібно обтяти те моє волосся, просто зараз, і тоді, можливо, воно відросте знову нормальним. Я відмовляюся. Вона стоїть, вражена моєю відмовою. Бритва в її руці схожа на ворога моєї долі: мого волосся, яке є прийняттям невідворотного.
Коли батько тієї ночі повертається додому, в хаті нема що їсти, окрім холодних датчі. Мати сидить в кутку і плаче. А я лежу на спині, втупившись у схил солом'яної стріхи, сувора, з сухими очима, волосся заплетене у дві коси. Моє волосся, наслана богами кара. Шкура орангутанга. Наш дім вже перетворився на сцену кораблетрощі. Страх перебігає батьковим обличчям, але відразу мерхне; батько кладе заплечну торбу на долівку й опускає заслону на дверях.
В міру батькового наближення материні ридання стають голоснішими. Він стає біля неї на коліна, шепоче щось заспокійливе, гладить її по волоссю. Він, мабуть, думає, що я чимось її образила. На цю думку мене розбирає сміх. Але я не сміюся, бо не хочу врешті розплакатися.
Вона розповідає йому, вона вимовляє це слово — киїтна. Вона плаче, аж корчиться. Світло рухається стріхою, стає все ближче. Коли він клякає біля мене, йому тріщать коліна; світло стоїть у мене над головою. Вітаю, моя жабко. Його голос нетвердий.
Вітаю, Чіму. — Я уникаю його погляду, дивлюся просто вгору. Він легенько проводить долонею по моєму волоссю. Потім підводиться, знову тріщать коліна, світло пересувається геть. Я люблю його, він такий спокійний, незворушний, стриманий.
Він нахиляється до матері й розмовляє з нею тихим голосом. Вона ридає ще сильніше. Він бере листок з купи, наскладаної біля дзбанів в водою. Загортає в нього трохи датчі й кладе собі до заплечної торби, тоді спускається сходами і відв'язує човен.