Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Із далекого кутка галявини почулося одностайне «ой!», заморці пороззявляли роти, а потім усі разом загаласували:

— Що він зробив із людиною? Він точно хоче заманити нас у пастку! Знайшов дурнів!

І тоді вперед виступив один із найрозумніших заморців (він у них вважався найпершим мудрецем) і сказав:

— Ніякого іншого світу крізь ці ваші палички ми не бачимо. Якщо шановний Лев хоче, аби ми йому повірили, нехай відправить туди когось зі своїх підлеглих. А то щось вони хитренькі, як я подивлюся, — самі від паличок подалі тримаються!

Уперед вийшов Ріпічип.

— Якщо вони так бояться, то ми з моїм загоном — а це дванадцять найкращих шпаг Нарнії! — готові бути за приклад: пройти цією аркою і повести їх за собою!

— Ні, малюче, — Аслан легенько погладив його по голові величезною оксамитовою лапою, — той світ для тебе занадто страшний і небезпечний. Вас спіймають, посадять у клітку і будуть показувати в кумедіантських будах і на ярмарках. Ні, повести за собою повинні інші…

— Ходімо, — сказав Пітер Едмунду і Люсі, — наш час вийшов!

— Тобто? — розгубився Едмунд.

— Ходімо! — Сьюзан уже все знала. — Ходімо-ходімо, нам ще треба перевдягтися!

— Нащо? — здивувалася Люсі. — Мені й так добре!

— Добре? А в школу ти як підеш? Невже виряджена, як на бал-маскарад?

— Стривайте, але всі наші речі в замку Каспіана! — занепокоївся (але зовсім не з приводу речей) Едмунд.

— Не турбуйся, вони вже тут, — зробивши вигляд, що не розуміє, сказав Пітер. — Ходімо перевдягатися!

— То про це Аслан говорив із вами сьогодні вранці? — здогадалася Люсі.

— Так. Про це і ще багато чого, тільки не питайте, про що саме. Він і розповів нам із Сьюзан тільки тому, що ми вже ніколи не повернемося до Нарнії.

— Як ніколи? Ніколи-ніколи? — у відчаї зойкнули Едмунд і Люсі.

— Ніколи-ніколи, — кивнув Пітер. — Але це стосується тільки нас двох: мене і Сьюзан, тому що ми вже майже дорослі. А ви з Едмундом, напевно, ще будете тут, якщо я правильно зрозумів.

— О, Пітере, — Люсі з жалем переводила погляд то на нього, то на Сьюзан, — але як ви зможете це пережити? Адже це… це просто нестерпно!

— Рік тому я б теж так вважав, — відповів Пітер. — А тепер… тепер, певно, зможу. Це зовсім не так, як мені здавалося раніше. Ти зрозумієш, коли настане твій час. А тепер — хутко! Ось і клунок із речами.

Діти неохоче розібрали свої речі й розійшлися перевдягатися. Їх можна було зрозуміти: хто схоче натягати на себе шкільну форму (до того ж досить пожмакану і не свіжу) після сяючих білизною королівських суконь і парчевих камзолів із мереживними манжетами! Різниця між тим і іншим, що не кажи, помітна. І першими її відзначили найнегідніші з заморців: щойно вони дивилися на обох королев і королів із почуттям глибокої поваги, якщо не сказати улесливості, а тут стрепенулися і вибухнули єхидними смішками й жартами. Але їхні смішки потонули в багатоголосому хорі нарнійців, бо нарнійці — всі як один! — стоячи прокричали «ура!» на честь Великого короля Пітера і на честь королеви чарівного рогу Сьюзан, і на честь короля Едмунда, і на честь королеви Люсі. І настав час прощання. Тут були і сльози (це розплакалася Люсі), і поцілунки, і міцні обійми Соні, й рукостискання з Тіквіком і кентаврами, і лапо-, і лапко-, і лапищестискання, і навіть трохи лоскоту (це коли обіймалися з Борсуком, у якого лоскотали вуса). І настав час прощання з Асланом… А потім Пітер підійшов до дверей, рука Сьюзан лягла йому на плече, рука Едмунда лягла на плече Сьюзан, а рука Люсі — на плече Едмунда; а вже за Люсі низкою шикувалися заморці. Пітер ступив крок уперед… А те, що відбулося далі, описати вже важко (бо непросте це завдання — описувати невимовне). В одну і ту саму мить в одній і тій самій рамі діти побачили одночасно мов би три застиглі картини. Одна з них — це був краєвид із печери на зелений острів, за білою плямою якого до самого горизонту розляглася синя гладінь Тихого океану (це, мабуть, і було те місце, куди повинні були потрапити заморці). На другій — галявина в Нарнії, де на коротку мить застигли і обличчя друзів: гномів і фавнів, звірів і звіряток, і бездонні очі Аслана, і білі смужки на щоках у Борсука. А ось на третій діти побачили досить нудний і сумовитий пейзаж сільського полустанку, всипану гравієм платформу, лаву з речами і… самих себе, що сидять на цій лавці, ніби ніде й не були. У ту саму мить дві інші картини на очах у дітей розпливлися і розтанули в повітрі, і вони відчули, як у ніздрі їм ударив до болю знайомий запах — запах залізниці. Першої ж миті всіх охопила невимовна туга, але потім і цей запах, і англійське небо над головою, і навіть майбутня школа раптом здалися їм такими рідними і бажаними, що сумувати відразу перехотілося.