Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Так ось, того вечора сиділи вони на ліжку Люсі й розглядали картину на протилежній стіні. Це була єдина картина в домі, що припадала їм до смаку. А от тітоньці Альберті ця картина була зовсім не до вподоби, саме тому її й прибрали подалі з очей — у дальню кімнату на другому поверсі. Викинути її геть тітонька не наважувалася, бо картина була весільним подарунком; від кого вона вже не пам’ятала, утім, побоювалася образити того, хто цю картину подарував. На полотні був зображений корабель, що, здавалося, йшов просто на вас. Ніс корабля був зроблений у вигляді голови золоченого дракона, що широко роззявив пащу; щогла була одна, а на ній велетенське квадратне вітрило порфірного кольору. Позаду розпрямлених золочених крил дракона виднілися зелені борти. Корабель щойно злетів на гребінь великої синьої хвилі, яка от-от мала жбурнути у глядача білі баранці та бризки. Слухаючись вітрила, що його надимав грайливий вітер, корабель стрімко ринув уперед, злегка нахилившись на правий борт і підставляючи лівий променям сонця; тому вода з лівого борту мерехтіла густим смарагдом із полиском бурштину, а з другого борту море видавалося темним, майже чорнильним, і холодним.
— Ех, — зітхнув Едмунд, — як же тоскно милуватися нарнійським кораблем, коли самому вже ніколи не опинитися на ньому.
— Краще вже милуватися картиною, ніж голою стіною, — відповіла Люсі. — А от корабель, здається, й справді нарнійський.
— Знову згадали дитячі забавки?! — глузливо просто з порога мовив Юстас Кларенс, і діти зрозуміли, що увесь цей час він підслуховував під дверима. Вони одразу ж пригадали, як того року, коли кузен гостював у них вдома, він теж шпигував за ними, підслуховував їхні розмови (у тому числі й про Нарнію), а потім усіляко кепкував з них. Він, певна річ, гадав, що вони все вигадали, а оскільки сам нічого путнього вигадати не тямив, то нічого іншого йому не залишалося, як збиткувати з інших.
— Тебе сюди не кликали! — відрізав Едмунд.
— Зажди-но, я тут саме віршика складаю, і саме про Нарнію, — не засмутився Юстас. — Якщо ви не проти поезії, то перші рядки вже готові.
— Але ж «віршик» і «краще» ніяк не римуються, — здивувалася Люсі.
— Це асонанс, — поважно відповів Юстас.
— Тільки не питай його, до чого тут цей «ананас», — попередив Едмунд. — Він тільки на те й чекає… Не займай його, може, він піде.
Почувши таке, будь-який інший хлопчина або поліз би в бійку, або гримнув би дверима. Тільки не Юстас. Він як стояв, так і стояв далі, посміхаючись щораз ширше й ширше, а потім запитав:
— Бачу, вам до вподоби ця картина.
— Заради всього святого, не починай із ним суперечку про мистецтво й таке інше, — квапливо попередив Едмунд, та Люсі, яка була дуже чесною дівчинкою, уже встигла визнати:
— Так, мені дуже.
— А як на мене, малюночок так собі, негодящий.
— Можеш вийти геть і зачинити за собою двері — з коридору його не видно, — порадив Едмунд.
— А ось чим вона тобі до вподоби? — прискіпався Юстас до Люсі.
— А тим, що… — мовила Люсі, — корабель мов і справді лине серед хвиль, і вода така справжня, ніби мокра… і хвилі накочуються такі справжні, вони хвилюють мене…
Юстас розтулив був рота, аби заперечити, та так із роззявленим ротом і закляк. А закляк він тому, що тієї самої миті він глянув на хвилі й сам те побачив, що вони й справді нібито перекочуються та накочуються просто на нього.
Лише раз у своєму житті він виходив у море, та й то не дуже далеко, до прибережного острова Вайт, а от хвилі тоді загойдали його так, що він аж позеленів. Так от, уявіть собі, тільки-но він глянув на ті хвилі, як його знову загойдало. Він знову позеленів і несміливо кинув ще один погляд на картину. Але тепер уже всі троє застигли, роззявивши роти.
Те, що вони побачили, здається неймовірним, навіть коли читаєш про те у книжечці. Та коли це трапляється насправді, повірити своїм очам зовсім важко. Раптом усе на картині заворушилося, але не так, як, наприклад, у кіно, бо навіть кольори стали справжніми, як у житті. Ніс корабля спочатку занурився у хвилі, здійнявши фонтан бризок, а потім знову здійнявся догори, та так, що визирнули днище і кіль. Тієї самої миті підручник, що спокійно лежав на ліжку в Едмунда за спиною, зненацька зашелестів сторінками, спурхнув і шелепнувся об стіну! Люсі відчула, як її волосся затріпотіло, залоскотало обличчя й шию, як то було б вітряної днини, ось тільки вітер дув не з двору, а з… картини. Вітру навздогін долинали інші звуки: шурхіт хвиль та плескіт води об дощаті борти. І це ще не все: ще одна хвилька — і Люсі відчула різкий солоний морський присмак і зрозуміла, що все відбувається не вві сні, а наяву.