Алтин-толобас
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2176-7
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Алтин-толобас». Краткое содержание книги:
Магістр Ніколас Фандорін із «туманного Альбіону», відчувши поклик вітчизни не лише фібрами душі, а ще й унаслідок прочитання листа свого пращура до нащадків, одважується вирушити на пошуки легендарної Лібереї, так званої «бібліотеки Івана Грозного».
Середньовіччя з тортурами та забобонами, романтика жорстких реалій на зламі тисячоліть зіштовхують молодого вченого віч-на-віч із чиновником і кілером, колишнім «благородним» злочинцем і відчайдушною журналісткою, радником британського посольства й одразу кількома службами безпеки…
Події сьогодення та давнини, тісно переплітаючись між собою, створюють химерний калейдоскоп такої насиченості, що до кінця роману читач перебуває в очікуванні все нових і нових відкриттів, останнє з яких іще попереду.
Інститут хірургії розміщувався на місці купецької богадільні, побудованої на згарищі садиби, що колись належала стременному конюхові Букіну. Фандорін зрадів; ось він, царський слід! Але Болотников покопався в документах і встановив, що триклятий Букін вибудувався там лише 1698 року, а що було на цьому місці до того (і чи було щось узагалі) — невідомо.
Житловому будинку дісталася ділянка, що сто років тому належала товариству дешевих квартир Московської громади прикажчиків. Що було там раніше, з'ясувати ніяк не вдавалося. Максим Едуардович усе глибше занурювався в купи запилених паперів (лише при думці про це у Фандоріна починався алергійний нежить), а магістр тепер утюжив одну за одною всі історичні вулиці, що вели від колишніх воріт Скородома на південний схід. Треба ж було чимось себе зайняти.
Після сніданку виїздив на Садове. Дивився за планом, де були ворота, й починав одраховувати п'ятсот метрів. Роздивлявся, записував номери будинків, аби ввечері доповісти Болотникову. Вздовж тротуару за Ніколасом повільно котив чорний джип, у ньому сиділи й позіхали два охоронці. Пару разів з'являвся Сергєєв. Пройдеться трохи поряд із англійцем, який ворушить губами, похитає головою і іде рапортувати начальству — тільки незрозуміло, про що.
Габунія тримав слово й магістрові більше не докучав, але страшенно мучила прив'язла пісенька про Суліко, така нелюба Йосифу Гурамовичу. Як зазвучить у вухах із самісінького ранку в такт крокам: «Я-мо-ги-лу-ми-лой-ис-кал…», так і не відлипає, просто наслання якесь.
Одного разу, після тривалих вагань, Ніколас зателефонував Алтин — увечері. Звичайно, нічого не говорив, просто послухав її голос.
— Алло, алло. Хто це? — невдоволено залунало в трубці, а потім різко так, пронизливо: — Ніко, де ти? З тобою все га…
Почав усе-таки з Покровських воріт — не стільки для практичної користі, скільки для того, щоб наблизитися до Корнеліуса. Тут колись була Іноземська слобода, Кукуй. По цій самій дорозі капітан фон Дорн їздив верхи, прямуючи до місця служби — в караул, на навчання чи в арсенал.
«Поможи мені, Корнеліусе, — шепотів магістр, ідучи Новобасманною вулицею. — Відгукнися, простягни руку з темряви, мені так важко. Мені б тільки торкнутися кінчиків твоїх пальців, а далі я сам. Чому ти розрізав цидулку навпіл, половинку заховав у Кромешниках, а половинку привіз із собою?» — запитував Ніколас пращура. Пращур довго мовчав, потім заговорив: спочатку тихо, ледве чутно, потім голосніше.
«Я не знав, що мене очікує в Москві, — пояснював він, погладжуючи закрученого вуса. Обличчя не видно було, тільки ці молодецькі вуса та ще поблискувала золота сережка в правому вусі. — І не знав, чи надійний тайник у Кромешниках. Я заховав там найдорожче, що в мене було, а листа про Ліберею цілим залишити все-таки не зважився. Надто велика в ньому таємниця. Коли б у Москві на мене очікувала плаха, то ліва половина лишилася б серед моїх паперів. А про те, де шукати праву, я шепнув би вірній людині перед стратою — хай передасть синові, коли той підросте. Хто ж знав, що мені доведеться загинути не по-християнськи, після молитви й одпущення гріхів, а непокаянно, зі шпагою в руці, від стрілецьких бердишів?»
Пращур говорив давнім швабським діалектом, який Ніколас вивчив спеціально для того, щоб читати стародавні документи з історії роду. Та говорив він лише те, про що магістр міг би здогадатися й сам, головної ж своєї таємниці не видавав.
Надвечір п'ятого дня магістр дістався Таганської площі, де стояли колись Яузькі ворота. Від них на південний схід тяглись аж три давні вулиці: Таганська (раніше — Семенівська), Марксистська (раніше — Пуста), Воронцовська і Великі Каменярі.
Першою була Таганська. Ніколас понуро («сре-ди-роз-цве-ту-щих-вса-ду») поглядав навсібіч, одлічуючи кроки — їх мало бути шістсот тридцять, що більш-менш точно відповідало п'ятистам метрам.
На чотириста сорок другому кроці магістр неуважливо глянув на протилежний бік вулиці, де стояв зруйнований одноповерховий особняк, затягнутий зеленою будівельною сіткою — мабуть, реставруватимуть. Та ні, певно, зноситимуть. Будинок як будинок, нічого особливого. На вигляд — кінець минулого століття, а може, й старіший, але тоді сильно перебудований і, значить, архітектурно-історичної цінності не являє.
Зненацька до слуху Фандоріна долетів якийсь тихий звук, наче хтось покликав Ніколаса із далекої далечі, без особливої надії, що буде почутим. Він поглянув на особняк уважніше: вибиті шибки, провалений дах, крізь облуплену штукатурку стирчать чорні колоди. Здвигнув плечима, рушив далі — лишалося ще дев'яносто кроків.