Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
— Одного дня, — не поступався другий (через темряву неможливо було напевне сказати, хто саме), — одного дня сі плітки ся дістануть вух Імператора, і він відрядить сюди військо.
Він навмисно полишив свою думку незакінченою — не наважувався порівняти богів долини з імперськими скутатами та катафрактаріями. Але Адем вгадав її хід.
— Імперським тагмам є кому протистояти. Минули часи святого Маманта, по голову якого солдати приходили за особистим наказом Імператора. У теперішнього владики є вороги значно небезпечніші…
— Хіба святий Мамант також… — почувся невпевнений голос однієї з жінок.
— А ти гадала, його стратили через те, що він роздавав козячий сир бідним? — тріскуче загиготів Адем.
Жаска руна знову прокотилася долиною. Всі завмерли. Цього разу ніхто не наважився роззирнутися — паломники втупилися у вогонь, наче в його пекучому нутрі шукаючи порятунку. Ще ввечері, наказуючи зібрати більше хмизу, Адем запевняв, що вогонь захистить їх, що світляне коло буде їхнім санктуарієм, надійним захистком від нічних жахіть.
Неможливо було визначити, звідки долинав той звук. Здавалося, він народжується ген далеко, але відлуння підхоплює його, і, в різний час відбиваючись від скель, виття лунає немов звідусіль, але не водночас, а поперемінно. Адем, першим подолавши заціпеніння, вхопив з купи хмизу декілька гілок і заходився по одній підкидати їх у багаття.
— Вогнем ми ся огороджуємо від світу…
Щось сіре стрімко обхопило одного з паломників з-за спини й смикнуло назад, вмить втопивши у нічній темряві. Пронизливий лемент вдарив у вуха миттю пізніше, але його вже не чули. Розмиті сірі мацаки оповили ще одного, стиснули й потягли, а той лиш ногами дриґав. На потилицю третього впало щось велике та важке, і його череп вибухнув вихором скалок, гарячих та вогких. Адем упав на землю, втиснувся в неї й поповз. Одна з жінок заверещала, але її вереск за мить захлинувся, а крізь розпанахану горлянку бульбастими гронами заструменіла чорна у відблисках вогню кров. Танець смерті навколо слабкого багаття в декілька ударів серця сягнув свого апогею, коли додолу падали останні, а перші ще корчилися й кричали.
Адем неймовірним зусиллям вихопився за межі світляного кола, відчуваючи, як вибухають болем суглоби, як зводить судомою м’язи. Зриваючи нігті об гостре каміння, раз у раз кидав він своє тіло вперед, не наважуючись відірвати його від твердої холодної землі. Коли темрява остаточно поглинула його, він, не озираючись, кинувся тікати — спочатку навкарачки, потім — зігнувшись, на тремтячих ногах. Він петляв поміж високих брил, продирався крізь сухий чагарник, збивав п’яти об каміння. Позаду хрипіли в агонії паломники. Вісім душ, живцем пожертих пітьмою. У скронях гулко гупала кров, перед очима пливли райдужні кола.
Поступово, геть знесилений, перейшов на крок, намагаючись ступати нечутно й тамуючи важке й хрипке дихання. Лемент за спиною вщухнув — усе скінчилося. Думки клубком осатанілих змій копошилися в голові. Відмовляюся в це вірити… Відмовляюся… не про таке мені розповідали ті, хто потай переповідав вісті з долини…
Адем завмер. Раптовий спогад сяйнув у суцільному мороці думок, немов блискавка, що на одну-єдину мить розтинає грозову ніч.
Кара та Ебру — коли виття почулося вдруге, їх уже не було біля багаття… Вони зникли, відступили у темряву, немов за умовним знаком! Ніхто не дивився на них — усі, наче вівці, тулилися до вогню, не наважуючись підвести очі. І він, Адем, разом з усіма — бо знав, бо вірив, що вогонь захистить їх, що з ним не треба боятися ночі.
Це тільки якщо ніч не знаходить собі спільників. У серцях людей темрява буває густішою, ніж в найтемніший опівнічний час.
— Тихіше, — пролунав раптом голос. Ще по-хлопчачому тонкий, з першими, ледь помітними чоловічими нотками. Голос Кари.
Адем відсахнувся, наступивши на суху гілку, яка оглушливо хруснула під п’ятою.
— Тихіше! Вони нас почують! — в шепоті Кари почулася злість.
Адем завмер, напружено вдивляючись у пітьму. Небо з вечора затягнуло хмарами, й ані світло місяця, ані зір не проникало крізь їхню товсту ковдру. Та все ж Адемові здалося, що серед туфових брил і примарних обрисів сухого чагарника, він розрізнив темні постаті підлітків.