Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
Вона не знала. Але, судячи з вигляду цього поселення, за давніх–давен.
Десь, погойдуючись на іржавих петлях, монотонно рипіли двері. Самотньо стукала на вітрі з рівнин віконниця.
Перед будинками виднілися поруччя для прив'язування коней, здебільшого поламані. Колись тут був дощатий хідник, але дощок практично не лишилося, а крізь дірки на їх місці росла трава. Вивіски на будинках були старі й побляклі, але деякі ще можна було прочитати. їх писали якоюсь недолугою мовою, яку, на думку Сюзанни, Роланд називав низькою. «ІЖА Й ЗЕРНО» — було написано на одній, і Сюзанна вирішила, що, мабуть, її автор мав на увазі «Корм і зерно». На декоративному фасаді будинку поряд, під грубим малюнком, що мав зображати буйвола, який відпочиває в густій траві, стояли слова «ПОЇЖ ВИПИЙ СПОЧИНЬ». Перехняблені двостулкові двері під вивіскою, що відчинялися в обидва боки, погойдувалися на вітрі.
— Це що, салун? — Сюзанна не розуміла, чому вона шепоче, — знала тільки, що нормальним тоном говорити не могла. Говорити голосно зараз — усе одно, що збацати на банджо веселу музичку під час похорону.
— Був салун, — відповів Роланд. Він не шепотів, але його голос був тихим і задумливим. Джейк намагався йти якомога ближче до стрільця і весь час нервово озирався. Юк скоротив відстань, яка їх розділяла, до десяти кроків. Він швидко трюхикав позаду, крутячи головою, щоб роздивитися хатини. Голова гойдалася з боку в бік, наче маятник.
Тепер Сюзанна теж почала відчувати на собі чиїсь погляди. Відчуття було точнісінько таке, яким його описав Роланд, — неначе після сонця на обличчя набігла тінь.
— Там усе–таки є люди, так? — прошепотіла вона.
Роланд знову кивнув.
На північно–східному розі перехрестя стояв будинок з іще однією вивіскою, яку вона змогла прочитати: «ВЕЧЕРЯ Й НОЧІВЛЯ». Окрім церкви з похилою дзвіницею, це була найвища будівля в містечку, бо вона мала три поверхи. Підвівши очі, Сюзанна встигла помітити в одному з вікон без шибок білу пляму. Поза сумнівом, то було обличчя. Зненацька їй захотілося якнайшвидше забратися звідти геть. Але Роланд навмисно пішов повільно, і вона здогадувалася чому. За ними спостерігали, тож поспіх ні до чого доброго не призведе. Це означало б, що вони бояться… отже, їх можна схопити. Та все одно…
На перетині дві вулиці розширювалися, утворюючи майдан. Зараз над ним неподільно владарювали бур'яни. Посередині стояв побитий негодою кам'яний дороговказ. А над ним на іржавому дроті висіла металева коробка.
Роланд пішов до каменя. Джейк не відставав від нього ані на крок. За ними, штовхаючи перед собою Сюзаннин візок, ішов Едді. У спицях шепотіла трава, вітер грався кучериком у Сюзанни на щоці. Десь на вулиці гахнула віконниця і рипнула дверна завіса. Здригнувшись, Сюзанна відкинула волосся назад.
— Хоч би він трохи швидше пішов, чи що. Повзе як та черепаха, — тихо сказав Едді. — Мені тут моторошно.
Сюзанна кивнула й окинула майдан поглядом. Послужлива уява тут же намалювала їй яскраву картину базарного дня — хідник угинається від люду, в юрбі є кілька міських пані з кошиками в руках, але здебільшого натовп складається з візників і вбраних у лахи робітників з барж (Сюзанна не мала жодного уявлення, звідки знає про всі ці баржі й баржовиків, але впевненість у тому, що вони були, не полишала її). Крізь сільський майдан дорогою без бруківки, здіймаючи задушливі хмари жовтої куряви, проштовхуються вози, погоничі ляскають батогами коней
(волів, то були воли)
і ідуть далі. У неї перед очима стояли всі ці хури з крамом, накриті брезентом: на одних паки сукна, на інших — піраміди просмолених діжок. Терплячі воли, запряжені по двоє, тягнуть вози і стріпують вухами, відганяючи ґедзів. З салуна долинають голоси, дзвінкий сміх, і хтось бренькає на піаніно веселу мелодію, щось на кшталт «Дівчата з Баффало» чи «Кралечка Кеті».
«Я наче жила тут. У іншому житті», — подумала вона.
Стрілець схилився над дороговказом, читаючи напис.
— Великий Шлях. Лад, сто шістдесят коліс.
— Коліс? — здивувався Джейк.
— Це така стародавня міра довжини.
— А ти чув про цей Лад? — спитав Едді.
— Можливо, — відповів стрілець. — Коли був ще зовсім маленьким.
— Цікава назва. Римується з «гад» і «зад». А це не така вже й добра ознака, — зауважив Едді.
Тим часом Джейк роздивлявся східний бік каменя–дороговказа.
— Річкова дорога. Написано якось дивно, але так і є.
Едді зазирнув на західний бік дороговказа.
— Джимтаун, сорок коліс. Роланде, це ж там народився Вейн Ньютон?
Роланд здивовано подивився на нього.