Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
— Він облизував моє лице. Можна, я його нагодую?
— Якщо ти це зробиш, ми від нього ніколи не відчепимося, — сказав Роланд, злегка всміхнувся і клацнув пальцями. — Агов! Пухнастий!
Створіння якось примудрилося відтворити клацання пальців, наче язиком цокнуло.
— Ов! — гукнуло воно своїм хрипким голосом. — Ов, астий! — Тепер кошлата філейна частина ходила ходором від задоволення.
— Іди, підгодуй його. Один знайомий конюх колись казав, що хороший шалапут — це талісман щастя. А цей наче хороший.
— Так, — погодився Джейк. — Хороший.
— Колись вони були ручні. В кожному баронському маєтку довкола замку чи особняка тинялося по півдюжини таких шалапутів. Але ці тварини були придатдні хіба що розважати малечу і винищувати щурів. Вони можуть бути досить–таки відданими… чи були відданими в ті давні часи… хоча я ніколи не чув, щоб шалапут був так само вірним, як хороший пес. А дикі — то взагалі посмітюхи. Вони не становлять жодної загрози, але надокучають, як оси.
— Оси! — крикнув шалапут. Його неспокійний погляд перебігав від Джейка до стрільця і навпаки.
Повільно, щоб не налякати істоту, Джейк поліз у наплічник, дістав звідти залишки стрільцевого бурито і кинув пухнастикові–шалапуту. Тварина сахнулася і тихо, по–дитячому скрикнувши, повернулася до них спиною та пухнастим хвостом–штопором. Джейк був упевнений, що шалапут зараз побіжить геть, але той зупинився і, вагаючись, глянув через плече.
— Давай, — заохотив Джейк. — їж. Ти хороший малюк.
— Юк, — пробурмотів шалапут, проте не зрушив з місця.
— Дай йому час, — сказав Роланд. — Я думаю, він підійде.
Шалапут потягнувся вперед, витягнувши довгу і навдивовижу
граційну шию. Тонкий чорний ніс смикався, чуючи їжу. Зрештою наважившись, шалапут потрюхикав уперед, і Джейк помітив, що він трохи накульгує. Тваринка понюхала бурито, а потім однією лапою відділила шматок оленини від листка. Це було зроблено надзвичайно делікатно, навіть дещо урочисто. Очистивши м'ясо від листка, шалапут миттю проковтнув увесь шматок і знову підвів погляд на Джейка.
— Юк! — сказав він. Не втримавшись, Джейк розсміявся, і звір знову відсахнувся з переляку.
— Якийсь він худий, — сонно відзначив Едді з–поза їхніх спин. Зачувши звук його голосу, шалапут блискавично повернувся і розчинився в ранковій імлі.
— Ти його налякав! — насупився Джейк.
— Ох, вибач, — сказав Едді і провів рукою по своєму волоссю, яке після сну стояло сторч. — Якби я знав, що це твій близький друг, Джейку, то накрив би на стіл.
Роланд підбадьорливо постукав Джейка по плечу.
— Він повернеться.
— Ти впевнений?
— Якщо щось чи хтось його не вб'є, то повернеться. Ми ж його нагодували, правда?
Але не встиг Джейк відповісти, як почався барабанний дріб. Ці барабани вони чули вже третій ранок поспіль, і двічі звук долинав до них, коли день хилився до вечора. То був слабкий, невиразний, глухий стукіт, що ширився з того боку, де лежало велике місто. Цього ранку дріб звучав якщо не виразніше, то принаймні чіткіше. Джейк терпіти його не міг. Йому здавалося, що десь у щільній безбарвній ковдрі ранкового туману б'ється серце величезної тварини.
— То як, Роланде, ти ще не визначився, що воно таке? — спитала Сюзанна. Вона вже наділа сукню, зав'язала волосся на потилиці і тепер складала ковдри, під якими вони з Едді спали.
— Ні. Але ми обов'язково дізнаємося.
— Ти вмієш заспокоїти, — пробурчав Едді.
Роланд звівся на ноги.
— Ходімо. Не треба марнувати день.
2