Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
Стара повернулася до інших. У неї був дзвінкий надтріснутий голос, але Джейка налякав не тон, яким вона говорила. Здригнутися його змусили слова.
— Ви! Узріть повернення Білості! Після всіх бід і страждань Білість знову повертається! Збадьортеся і тримайте голови високо, бо ви дожили до того дня, коли колесо ка знову почало обертатися!
Стару звали Тітонька Таліта. Вона повела їх через майдан до церкви з похилою дзвіницею. Вицвіла табличка на запущеному газоні повідомляла, що це Церква Крові Господньої. Над цими словами зеленою, тепер уже майже невидимою фарбою, було написано інше: СМЕРТЬ СИВИМ.
Усередині церква стояла в руїнах. Енергійно накульгуючи, Тітонька Таліта провела їх центральною навою повз розтрощені перевернуті лави, потім униз короткими сходами і на кухню, яка так разюче відрізнялася від усього побаченого нагорі, що Сюзанна аж блимнула очима від здивування. Тут панував ідеальний лад. Дерев'яна підлога була дуже стара, але до блиску вишарувана і змащена, тож світилася своїм спокійним внутрішнім світлом. Один куток займала чорна піч. Вона була бездоганно чистою, а дрова у цегляній ніші поряд виглядали так, наче їх дбайливо добирали і ретельно сушили.
До їхнього гурту приєдналися троє ще старіших мешканців міста — дві жінки й чоловік з дерев'яною ногою, що кульгав, спираючись на милицю. Дві жінки пішли до буфетів і заходились поратися коло їжі. Третя відкрила заслінку печі й підпалила довгим сірником охайно складені дрова, що вже лежали всередині. Четверта відчинила інші двері й спустилася вузькими сходами у погріб. Тим часом Тітонька Таліта провела гостей у простору залу в глибині церкви. Вона махнула ціпком на два столи, що стояли тут, накриті чистими, але пошарпаними скатертинами, і два літніх альбіноси миттю почовгали підіймати один з них.
— Ходімо, Джейку, — сказав Едді. — Допоможемо дідусям.
— Ні! — жваво вигукнула Тітонька Таліта. — Ми, може, й старі, але допомоги не потребуємо! У нас ще є сили, юначе!
— Нехай, вони самі впораються, — наказав Роланд.
— Старі йолопи пупи собі понадривають, — пробурмотів Едді, але послухався і пішов слідом за іншими, залишивши старих борсатися зі столом.
Коли Едді підняв Сюзанну з візка і проніс крізь задні двері, вона мимоволі зойкнула від захоплення. Газон був справжнім витвором мистецтва. У м'якій зеленій траві яскравими смолоскипами палахкотіли цілі клумби квітів. Деякі з них — чорнобривці, циннії та флокси — вона впізнала, але інші бачила вперше в житті. Квітів було дуже багато, й Сюзанна не могла від них очей відірвати. Ось на яскраво–сині пелюстки спустився ґедзь… і квітка миттю стулилася над ним, не випускаючи на волю.
— Ого! — сказав Едді, витріщаючись на це диво. — Просто тобі сади Буша!
— Ми доглядаємо цей квітник, і він такий самий, як у давнину, коли світ ще не зрушив з місця, — сказав Сі. — Ми ховаємо його від тих, хто проїздить через нас. Від Юнів, Сивих, від розбійників. Якби вони знали про це місце, то спалили б його… і нас би повбивали за те, що доглядаємо його. Вони ненавидять усе гарне… люто ненавидять. Це єдине, що є спільного в усіх цих покидьків.
Сліпа взяла його за руку, щоб він замовк.
— Ніхто вже тут не їздить, — втрутився старий з дерев'яною ногою. — Вже давно не їздить. Вони орудують ближче до міста. Мабуть, там є все, що їм, негідникам, треба.
Близнюки–альбіноси насилу витягли стіл надвір. Слідом за ними, підганяючи й наказуючи забратися геть з дороги, йшла одна зі старих жінок. У кожній руці вона тримала по глиняному глекові.
— Сідай, стрільцю! — запросила Тітонька Таліта, гостинно гладячи рукою траву. — І всі сідайте!
Сюзанні паморочилося в голові від сотень ароматів, що наче змагалися між собою. Вона почувалася немов уві сні. Важко було повірити в те, що за напівзруйнованим фасадом церкви в мертвому місті ховається цей рай на долоні.
Несучи тацю зі склянками, в дверях з'явилася ще одна жінка. Склянки були різні за розмірами, але бездоганно чисті й сяяли на сонці, наче витончені кристали. Жінка по черзі обнесла всіх тацею: спочатку Роланда, потім Тітоньку Таліту, Едді, Сюзанну, а наостанок — Джейка. Коли всі розжилися склянками, перша жінка налила в кожну темно–золотистої рідини.
Роланд нахилився до Джейка (той сидів, підібгавши під себе ноги, біля овальної клумби з яскраво–зеленими квітами, а поряд примостився Юк) і пробурмотів:
— Багато не пий, Джейку, задля ввічливості вмочи губи, і все. Бо інакше доведеться тебе звідси на плечах тягти. Це граф — міцне яблучне пиво.