Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
Попереду мандрівники бачили інші будівлі. Здебільшого вони скидалися на покинуті ферми. Деякі геть розвалилися, але, схоже, під дією часу, а не від рук вандалів. Це підсилило віру Едді та Джейка в те, що в місті на них чекає приємний сюрприз. Та ці надії кожен тримав у собі, щоб інші не підняли на кпини. На рівнинах паслися нечисленні стада великих кошлатих тварин. Вони намагалися триматися подалі від дороги, а якщо й підходили до неї, то тільки щоб перейти. Перетинали шлях дуже швидко, галопом, як зграйки дітлахів, що бояться автомобілів. Джейк подумав, що то б могли бути бізони… якби деякі не мали по дві голови. Він показав на них стрільцеві, і Роланд кивнув.
— Мутанти.
— Як ті, під горами? — У його голосі Джейк почув нотки жаху і зрозумів, що стрілець, напевне, теж це знає, але контролювати страх було понад його сили. Він надто добре пам'ятав нескінченну кошмарну подорож на дрезині.
— Гадаю, тут мутація вже потроху вичахає. А там, під горами, вона дедалі посилювалася.
— А як буде там? — Джейк показав у бік міста. — Там теж будуть мутанти? Чи… — Описати свої надії й сподівання детальніше він був не спроможний.
Роланд знизав плечима.
— Не знаю, Джейку. Якби знав, то сказав би.
Вони саме проминали напівобгорілу порожню будівлю — сумнівів у тому, що це ферма, майже не було. «Але ж у неї могла влучити блискавка», — подумав Джейк і замислився, що саме він зараз робить — шукає пояснення чи дурить себе.
Мабуть, Роланд прочитав Джейкові думки, бо обійняв його за плечі.
— Не варто навіть намагатися вгадати, Джейку. Це сталося дуже давно. — Він показав рукою в бік ферми. — Он там, мабуть, була загорожа для худоби. А залишилося від неї кілька патичків, що самотньо стирчать із землі.
— Світ зрушив з місця, так?
Роланд кивнув.
— А люди? Як ти гадаєш, може, вони переселилися в місто?
— Деякі, може, й переселилися, — відповів Роланд. — Але дехто досі тут.
— Що? — аж підскочила Сюзанна.
Роланд знову кивнув.
— Останні кілька днів за нами спостерігають. У цих старих будинках лишилося небагато люду. Але вони там. І чим ближче до цивілізації, тим більше буде людей. — Він помовчав. — Тобто до колишньої цивілізації.
— А звідки ти знаєш, що вони там? — спитав Джейк.
— Відчув їхній запах. За бур'яном, вирощеним навмисне для того, щоб сховати урожай, я бачив кілька грядок. Ми проминули робочий млин, що ховався серед купи дерев. Але здебільшого я просто відчуваю… так, як відчуваєш, коли замість сонячного проміння на лице падає тінь. Гадаю, з часом ви теж навчитеся відчувати.
— Як ти думаєш, вони небезпечні? — спитала Сюзанна. Вони наближалися до великої спорохнявілої будівлі, яка колись, мабуть, правила за сарай чи ярмарковий павільйон. Сюзанна стривожено її роздивлялася, і рука мимохіть потяглася до руків'я револьвера, який вона носила на грудях.
— Чи вкусить чужий пес? — у свою чергу запитав стрілець.
— І що це означає? — спитав Едді. — Терпіти не можу, коли ти говориш, як дзен–буддист, Роланде.
— Це означає, що я не знаю, — відповів Роланд. — А хто такий цей Дзен Буддист? Він так само мудрий, як і я?
Едді подивився на Роланда довгим оцінюючим поглядом і врешті–решт вирішив, що це один із тих рідкісних випадків, коли стрілець жартує.
— Та ну тебе, — сказав він, відвертаючись. І спостеріг, як піднявся в Роланда кутик рота. Едді вже заходився штовхати Сюзаннин візок далі, коли краєм ока помітив ще дещо.
— Гей, Джейку! — гукнув він. — Здається, в тебе з'явився друзяка!
Джейк озирнувся, і широка усмішка засяяла на його обличчі. На відстані сорока футів слідом за ними, обнюхуючи кожну бур'янину на битому Великому Шляху, старанно кульгав пухнастик–шалапут.
За кілька годин Роланд оголосив про привал і наказав їм приготуватися.
— До чого? — спитав Едді.
Роланд зиркнув на нього.
— До будь–чого.
Це сталося близько третьої години дня. Великий Шлях привів їх на верхівку довгастого пагорба, що навскоси перетинав рівнину, довгий, наче складка на найбільшому в світі постільному укривалі. А під ним і далі дорога бігла через перше справжнє містечко, яке вони побачили на своєму шляху. Здавалося, там нікого немає, але Едді ще не забув уранішню розмову. Тепер Роландове питання — чи вкусить чужий пес? — більше не видавалося таким по–буддистському незрозумілим.
— Джейку?
— Що?
Кивком голови Едді показав на руків'я «рюгера», що стирчав з–за пояса Джейкових джинсів (тієї запасної пари, яку він прихопив з дому).