Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Усе, що Сотников пережив на війні, уже вкотре доводило неспростовність не нового уже міркування, що єдина реальна цінність у людини на світі — її життя. Коли-небудь у досконалому людському суспільстві воно стане категорією-абсолютом, мірою і ціною всього. Кожне таке життя, будучи головним сенсом людського існування, стане не меншою цінністю для суспільства взагалі, сила й гармонія якого будуть визначатися щастям кожного його члена. А смерть що ж — смерті не минути нікому. Важливо тільки позбутися насильних смертей, дати людині можливість розумно й добре використати і без того не дуже довгий свій час на цьому світі. При всій своїй неймовірній могутності над природою людина, напевне, довго ще залишиться все такою ж обмеженою в своїх фізичних можливостях, коли найменшого шматочка металу досить для того, щоб назавжди відібрати єдине і таке дороге для кожного життя.
Втішали хіба що духовні можливості, часом непідвладні найзагрозливішій силі. На все життя Сотников запам'ятав, як улітку в штабі німці допитували старого сивого полковника, покаліченого, з перебитими кистями рук, ледь живого. Цей полковник, здавалося, просто не знав, що таке почуття страху, і не говорив, а відчайдушно кричав у вічі німецькому офіцерові гнівні слова про Гітлера, фашизм. І не зважав ні на що. Німець міг би прибити його кулаком, міг застрелити, як за годину перед цим застрелив двох політруків-піхотинців, але цього чоловіка він навіть не образив лайкою. Він, схоже було, збентежився, певно, уперше почувши таке, схопився за телефон і щось доповів начальству, видно, чекаючи наказу відтіля. Звісно, полковника потім розстріляли. Але ті кілька хвилин перед розстрілом були його тріумфом, його подвигом, мабуть, не меншим, аніж на полі бою, бо полковник не знав навіть, що його хто почує зі своїх (вони випадково були поряд за стіною барака).
Зносячи холоднечу, Сотников терпляче позирав на край кладовища, де одразу й побачив Рибака, як тільки той з'явився, йдучи від хати. Рибак обережно зайшов од поля, щоб не видно було із села, і швидкою ходою попростував до напарника. За? хвилину він задихано упав під сосною поруч.
— Здається, все гаразд. Розумієш, там хата, клямка на трісочці. Послухав, начебто нікого…
— Ну?
— Так це, розумієш… Може, я тебе заведу, погріємось, а потім…
Рибак чомусь змовк, заклопотано подивився у вранішнє поле, що вже було видно на всю далечінь. Голос його став трохи непевним, нібито винним, і Сотников здогадався.
— Ну, що ж! Я залишуся.
— Та, знаєш, так буде краще, — помітно зрадів Рибак. — А мені треба… Тільки де той ліс, чорт його знає. Заблудили ми.
— Запитати треба.
— Запитаємо… А ти, того, потерпи. Потім, може, переправимо кудись.
— Гаразд, нічого, — навмисне бадьорим голосом заспокоїв його Сотников.
— І не турбуйся, я домовлюся. Накажу, щоб доглядали, і взагалі…
Сотников мовчав. Загалом усе було логічно і, можливо, правильно, а все-таки щось кривдне ворухнулося в його душі. Правда, він одразу відчув, що це — його слабке місце, може, від перевтоми й знервованості. Чого було кривдитись? Відносини їхні цілком рівноправні, ніхто нікому не зобов'язаний.
І так, дякувати богу, Рибак зробив усе, що тільки було можливо. Можна сказати — врятував при найбезнадійніших обставинах, і тепер настав час розв'язати йому руки.
— Що ж, тоді ходімо. Поки нікого немає.
Сотников перший спробував підвестися, але тільки-но поворухнув поранену ногу, як та нестерпно заболіла, і він пружинисто витягся на снігу. Проте якось стерпів біль, зціпив зуби і, опираючись на сосну, підвівся.
Краєм кладовища під навісом дерев вони зійшли з пагорочка. Неподалік трапилася добре втоптана стежка, що привела їх на голий, нічим не огороджений двір. Це була досить велика, але стара хата з замазаними глиною вуглами, вибитим і заткнутим якоюсь ганчіркою віконцем. У почорнілому скобелі на дверях справді стирчала поспіхом уткнута тріска — мабуть, хтось вийшов недалеко і дома нікого не лишилося. Сотников подумав, що так, може, й краще: обійдеться без розпитувань і пояснень.
Рибак витяг тріску, пропустив у сіни Сотникова, двері тихо причинив зсередини. У сінях було темнувато, під стіною стояли якісь діжки, велика, обкована іржавими залізними штабами скриня, а в кутку видно було жорна. Сотников не раз уже бачив нехитре сільське пристосування для помелу збіжжя: два круглих камені в ящику і прикріплена десь угорі палицякрутилка. Маленьке, заплетене павутиною віконце в стіні дало їм змогу побачити двері в хату.