Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Я підводжуся.
— Берідж! — кажу я вже зовсім іншим тоном.
— Сядьте, Ральфе! І ні в якому разі не торкайтеся мене!
Як вона здогадалася, що я хотів її обійняти? Я знову сідаю. І цієї хвилини, коли ми дивимось одне одному у вічі, я відчуваю, яка глибока приязнь зайшла між нами. Хіба я зможу втекти, покинувши її тут саму?
— Так важко про це сказати? — питаю я лагідно.
— Навіть дуже важко.
Я помічаю, що по цих словах вона проковтнула клубок у горлі.
— Хочете, я вам допоможу?
— Хочу.
— Про кого йдеться?
— Про Гельсінгфорс.
— Ох! — зітхаю я.
Неймовірно, але я про Гельсінгфорс зовсім забув. Принаймні на якийсь час.
— І що ви хочете сказати про ту Гельсінгфорс? — питаю я.
— «Ми» вважаємо, що коли Гельсінгфорс повернеться, то вона не забуде про свої плани щодо вас.
— Які плани?
— Самі знаєте.
Справді знаю. Хоча й усе зробив, аби про це забути.
— Ну й що?
— Ми вважаємо, що ви повинні їй поступитися.
Я на мить ціпенію, потім підводжусь і, не знаючи, куди подіти руки, хапаюся за спинку стільця й щосили її стискаю.
— Хай ваші «ми», — нарешті промовляю я сповненим гніву голосом, — вважають що завгодно. А я вам скажу таке: я нікому не дозволю зводити мене з жінками. Навіть «нам».
— Докторе, прошу вас, сядьте!
— І це ви, Берідж, переказуєте мені таке розпорядження!
— Дозвольте вам пояснити…
— Тут нема чого пояснювати!
— Ба є. Цю ухвалу…
— «Ухвалу»! — уриваю я її глумливо.
— … ми детально обговорювали. Її прийняли голосуванням.
— Браво! І ви, звісно ж, голосували «за»!
— Так, Ральфе, — відповідає Берідж, витримуючи мій погляд. — Я голосувала «за».
Я не спускаю з неї очей. Остання її фраза подіяла на мене так, наче на голову мені вилили відро холодної води. Я помалу заспокоююсь.
— Ви усвідомлюєте, чого від мене вимагають «ми»? Стати сексуальною іграшкою в параноїчки! Адже вона параноїчка! Чи, може, ви цього не знаєте?
— «Ми» знаємо про це краще за вас, — різко відповідає Берідж. — «Ми» добре вивчили психологію Гельсінгфорс. І чудово знаємо, що вона собою являє. Бедфорд розв’язала Гельсінгфорс щодо вас руки, і ця… — Берідж затинається й, бридливо кривлячись, веде далі: — дасть волю своїй фантазії. У неї три мети. — Вона силкується говорити тим спокійним голосом, яким звичайно дає розпорядження. — Зневагою примусити вас дорого заплатити за всі ваші заяви про звільнення, побавитися вами як сексуальною іграшкою і використати Вас для того, щоб тероризувати Одрі.
— Блискучий аналіз! — саркастично кажу я. — І ви просите мене дати згоду! Але ж ви знаєте, що роблять з іграшкою, якою досхочу награлися.
Берідж дивиться мені просто у вічі й, карбуючи слова, промовляє:
— Гельсінгфорс зламає вас незалежно від того, дасте ви згоду чи ні.
— Тоді навіщо ж давати згоду?
Але моя логіка не справляє на Берідж ніякого враження. Вона спокійно каже:
— Ви нічого не розумієте. Це єдиний спосіб виграти час. «Ми» добре знаємо вдачу Гельсінгфорс і переконані: якщо ви їй відмовите, то вона помститься вам за це негайно. — На останньому слові Берідж наголошує особливо.
— Що вона мені зробить? Звільнить з роботи?
Берідж хитає головою і загадково відповідає:
— Гірше. Набагато гірше.
Говорити мені більше й не треба. Я їй вірю. І з досадою кажу:
— Не розумію, як я зараджу справі, приставши на пропозицію Гельсінгфорс.
— Я ж вам сказала: виграємо час.
— І що з того? Через місяць ця проблема постане знову!
— Через місяць! Це буде просто чудово, якщо ми матимемо в своєму розпорядженні цілий місяць!
— Чому?
— Нам потрібен час, щоб організувати вашу втечу.
Помовчавши, я кажу:
— Я не Тарзан, але мені здається, що втекти з Блувілла не так уже й важко. Тим більше, що Канада по сусідству.
— Ви помиляєтесь. Кордон пильно охороняють. А у вашому випадку є ще одна перешкода.
— Яка?
— Дейв.
— О, справді! — зітхаю я, знов опускаюсь на стілець і, поклавши долоні на стіл, випростую спину. — Ви подумали про Дейва!
— «Ми» вас знаємо, Ральфе.
Я саркастично кажу:
— «Ми», безперечно, добре вивчили мою психологію!
— У всякому разі, — сухо відповідає Берідж, — «ми» знаємо, що у вас можна просити, а чого не можна.
Ця фраза примушує мене кліпати очима. Нарешті я вловлюю її зміст. Згодом я з подивом збагну, що спершу вона приголомшила мене, а потім я її зрозумів. З погляду логіки все мало б бути навпаки.