Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Рух став найгіршим ворогом. Голем-вірус карав за найменший спазм, викликаючи ріст кісток з будь-яких суглобів чи поверхонь, що наважилися ворухнутися. Кожен шарнір і суглобова ямка мали власний невідновлюваний запас гнучкості, вкарбований у камінь, і кожен рух наближав рахунок до нуля. Тіло поступово заклякало. Коли Челсі дозволила мені поглянути на себе, то практично вичерпала свій ресурс свободи.
— Лебедю, — спромоглася вимовити вона. — Я ж знаю, що ти там.
Її щелепа заклякла в наполовину відкритому стані. Язик німів з кожним словом. В камеру вона не дивилася. Фізично не могла.
— Здається, я знаю, чом’ ти н’відповідаєш. Спр’бую… Спр’бую не приймати бли’ко до серця.
Навколо мене кружляли десятки тисяч прощальних слів, ще мільйон були на відстані витягнутої руки. Що я мусив робити? Обрати щось навмання? Зліпити з них свого монстра Франкенштейна? Всі вони призначалися іншим людям. Підсунути таке Челсі означало б звести прощання до штампів і затертих банальностей. До образ.
— Х’чу сказати, не засмучу’ся. Я знаю, що ти пр’сто… ‘е не твоя пр’вина. Ти б в’дповів, якби міг.
А що я міг сказати? Що взагалі можна сказати людині, яка так швидко помирає в тебе на очах?
— Пр’сто нам’гаюся достукатися, знаєш. Не м’жу змусити себе припинити.
Хоча описи прощань доволі точні, деталі кількох смертей було об’єднано з метою драматизації.
— Прошу… Пр’сто… п’говори зі мною, Лебедю…
Мені хотілося цього понад усе на світі.
— Сірі, я… пр’сто….
Я витратив увесь цей час, намагаючись збагнути — як.
— Забудь, — сказала вона і від’єдналася.
Я щось прошепотів у порожнечу. Уже не пам’ятаю що.
Мені справді хотілося поговорити з нею.
Просто не вдалося знайти відповідного алгоритму.
Ти дізнаєшся правду і збожеволієш від неї.