Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Усі мовчали. Знадобилося кілька секунд тиші, щоб я збагнув, що саме трапилося.
Юкка Сарасті щойно підбадьорював нас.
Він міг перервати Каннінґемову тираду, міг би, напевно, придушити й повномасштабний заколот, просто запливши до нас і вишкіривши зуби. Поглянувши на нас. Але він не намагався нас залякати і змусити підкоритися, ми й так були достатньо знервовані. Не намагався і просвітити нас чи боротися зі страхом фактами. Що більше інформації людина тверезого розуму отримувала про «Роршах», то страшніше їй ставало. Просто перед лицем жахаючої загадки, здатної щомиті з будь-якої причини нас знищити, Сарасті намагався нас, загублених у космосі на межі буття, втримати у робочому стані. Вампір намагався заспокоїти нас: хороше м’ясо, розумне м’ясо. Він намагався втримати нас від нервового зриву. Ну ось, уже ліпше…
Сарасті практикував психологію.
Я роззирнувся. Зблідлі Бейтс, Каннінґем і Банда сиділи непорушно.
З вампіра вийшов фіговий психолог.
— Нам потрібно забиратися звідси, — сказав Каннінґем. — Ті почвари у своєму розвитку набагато нас випередили.
— Поки що ми виявили більше агресії, ніж вони, — сказала Джеймс, але певності в її голосі не було.
— «Роршах» грається метеоритами, наче більярдними кулями. А ми сидимо посеред тиру. Щойно йому захочеться…
— Він досі росте. Процес ще не завершений.
— Це має мене втішити?
— Я маю на увазі, що ми не знаємо напевне, — відказала Джеймс. — У нас в запасі можуть бути роки. Століття.
— У нас п’ятнадцять днів, — оголосив Сарасті.
— От лайно, — промовив хтось. Певно, Каннінґем. Або Саша.
Чомусь усі подивилися на мене.
П’ятнадцять днів. Хто знає, звідки він узяв це число? Ніхто з нас не запитав уголос. Може, Сарасті вигадав його, знову ж таки намагаючись практикувати психологію, аби підняти наш бойовий дух. Або він вирахував його ще до того, як ми вийшли на орбіту. І тримав при собі на випадок — уже неможливий, — якщо знову доведеться відрядити нас у лабіринт. Упродовж половини місії я був сліпим. Я нічого не знав.
Але так чи інакше, а скоро у нас випускний.
Труни лежали біля задньої переділки у саркофазі — на тому, що можна було вважати підлогою в ті хвилини, коли поняття гори й низу мали якесь значення. Ми спали в них довгі роки дорогою сюди. Ми не усвідомлювали плину часу — метаболізм у стані заціпеніння надто повільний, навіть щоб підтримувати сни, — але тіло знало, коли необхідні були зміни. Після прибуття ніхто з нас не спав у цих капсулах. Ми лягали в них, тільки щоб уникнути смерті.
Та після загибелі Шпінделя Банда час від часу навідувалася сюди.
Його тіло спочивало у капсулі поблизу моєї. Я вплив до відсіку і, не замислюючись, повернув ліворуч. П’ять трун: чотири відкриті й порожні, одна запечатана. Дзеркальний перестінок подвоював їхню кількість та глибину саркофагу.
Але Банди тут не було.
Я повернув праворуч. Тіло Сьюзан Джеймс спиною практично торкалося її віддзеркалення. Вона споглядала протилежну картину: три запечатані капсули, одна відкрита. Ебенова пластинка, вмонтована у підняту кришку, була темною. Інші виблискували ідентичною мозаїкою блакитних і зелених зірочок. Нічого не змінилося. Не було ні візерунків електрокардіограм, ні блимання кардіограм, що позначали б роботу серця чи ЦНС. Ми могли б чекати годинами, але жоден з цих діодів не блимнув би. Якщо ти перебуваєш у стані, який можна назвати «живий труп», наголос ставиться на слові «труп».
Коли я прийшов, топологія Банди свідчила, що головує зараз Мішель, але заговорила, не озираючись, вже Сьюзан.
— Я ніколи не зустрічалася з нею.
Я простежив за її поглядом і прочитав ім’я на одній із запечатаних трун: Такамацу. Другий лінгвіст із множинними особистостями.
— Всіх решту я бачила, — продовжувала Сьюзан. — Тренувалася з ними. Але ніколи не зустрічалася з власним дублером.
Такого не схвалювали. Та й навіщо?
— Якщо хочеш… — почав було я.
Вона похитала головою:
— У будь-якому разі, дякую.
— Чи хтось інший. Я можу тільки уявити, як Мішель…
Сьюзан усміхнулася, але якось холодно: