Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
— Це не шум. Поля — частина біології шифраторів, пам’ятаєш? Мабуть, саме так вони це і роблять.
— Отже, тут вони цього робити не можуть.
— Ти не слухаєш. Поставлена вами пастка нікого не змогла б упіймати, якби ті істоти самі не захотіли бути спійманими. Ми притягли сюди не зразки для досліджень, а шпигунів.
Розкинувши мацаки, перед нами на екрані, наче покручені хребти, гойдалися П’ятірня й Кулак. Їхньою шкірою повільно проходили таємничі візерунки.
— А якщо припустити, що це просто… інстинкт, — висунув я ідею. — Камбала чудово зливається з тлом, але ж не задумується про це.
— Звідки в них мав взятися такий інстинкт, Кітоне? Як би він розвинувся? Сакади — випадковий глюк у зоровій системі ссавців. Де б шифратори раніше на них натрапляли? — Каннінґем похитав головою. — Те створіння, яке підсмажив робот Аманди, самостійно і мимохідь розвинуло маскувальну стратегію. Воно імпровізувало.
Слово «розумний» навряд чи охоплювало такий рівень імпровізації. Але було щось іще на Каннінґемовому обличчі, якась глибша тривога, що ховалася під уже сказаним ним.
— Що? — запитав я.
— Це було по-дурному, — сказав він. — Зважаючи на те, що можуть зробити ці істоти, це було по-дурному.
— Що ти маєш на увазі?
— Це не спрацювало, розумієш? Шифратор не зміг замаскуватися у присутності кількох людей.
Тому що сакади в очах людей не синхронні, збагнув я. Зайві свідки зірвали маскування.
— Він же міг зробити багато чого іншого, — сказав Каннінґем. — Міг би викликати у нас синдром Бабінського чи агнозію; тоді б ми пройшли повз ціле стадо шифраторів — і не сприйняли б їх свідомістю. Заради бога, агнозії ж трапляються і випадково. Якщо твої чуття й рефлекси дозволяють сховатися між сакадами чужинців, навіщо тоді на цьому зупинятися? Чому б не вдатися до чогось справді ефективного?
— А ти як думаєш? — запитав я, рефлективно уникаючи відповіді.
— Думаю, перший був… Ти ж знаєш, що перший був підлітком, правда? Може, він просто виявився недосвідченим. Дурненький, він вибрав неправильний шлях. Вірогідно, ми маємо справу з видом, який настільки перевершує наш, що їхні навіть найвідсталіші дітлахи здатні легко запудрити нам мізки. І я навіть передати не можу, наскільки нам мало б бути від цього страшно.
Я бачив страх у його топології. Чув у голосі. І тільки обличчя лишалося мертвотно-спокійним.
— Варто було б убити їх просто зараз, — сказав він.
— Ну, якщо вони й шпигуни, то не могли дізнатися надто багато. Вони весь час перебувають у тих клітках, окрім… окрім польоту на корабель. І всю дорогу назад вони були поряд з нами.
— Ці створіння живуть і дихають в електромагнітному полі. Навіть якщо вони скалічені й ізольовані, хто знає, скільки нашої технічної інформації вони змогли прочитати крізь стіни?
— Ти маєш розповісти це Сарасті, — сказав я.
— О, Сарасті знає. Чому ж іще, по-твоєму, він не дозволив їх відпустити?
— Він ніколи не казав нічого про…
— Було б божевіллям, якби він це зробив. Він же продовжує посилати вас униз, адже так? Невже ти думаєш, що він розкаже вам усе, що йому відомо, а тоді відрядить вас у лабіринт, який кишить мінотаврами, здатними читати думки? Він знає і вже прорахував усе тисячу разів, — очі Каннінґема яскравими маніакальними цятками палахкотіли на позбавленій будь-якого виразу масці. Він звів їх до центру барабана і, ні на децибел не підвищивши голосу, запитав: — Правда ж, Юкко?
Я перевірив активні канали в КонСенсусі.
— Не думаю, що він слухає, Роберте.
Вуста Каннінґема розтягнулися у щось, що було б жалісливою посмішкою, якби решта м’язів обличчя могли до них приєднатися.
— Йому й не потрібно слухати, Кітоне. І шпигувати за нами не потрібно. Він просто знає.
Дихання вентиляторів. Майже непомітне гудіння рухомих частин. А тоді у барабані пролунав безтілесний голос Сарасті.
— Усі до конференц-зали. Роберт хоче поділитися новинами.
Каннінґем сидів праворуч від мене. Стіл для засідань підсвічував знизу його пластмасове обличчя. Біолог втупився в освітлену поверхню і злегка погойдувався. Його губи безгучно повторювали якесь заклинання. Навпроти нас сиділа Банда. Ліворуч від мене Бейтс одним оком стежила за тим, що відбувається, а іншим — за розвідувальними даними з передової.
Сарасті був з нами лише астрально. Його місце на чолі столу лишалося порожнім.
— Розповідайте, — наказав він.