Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— Бо я — вессирець. І знаю, що такої справи не вдалося б приховати. Цю роту знають. Її люблять і шанують. Якби стало відомо, що Щури крадуть та катують солдатів Гірської Варти, жоден із моїх агентів не міг би бути впевненим ані в дні, ані в годині. Не всі в Норі помічають такі речі. Імператор Кальвер-дес-Сеувер колись сказав, що вірність та лояльність вессирців — це скеля, на якій Імперія збудувала свою велич. А вессирські сокири нічим не поступаються меекханським мечам. Сокира та скеля — ось скарби Півночі. Не золото, срібло та залізо, а вірність і руки, готові захищати Імперію.

— Щось ти розбалакався.

Шпигун дивно усміхнувся.

— Ви знаєте, полковнику, що ми декого шукаємо? Уже кілька років. Ці раптові тремтіння в аспектованих джерелах, чужа магія з дуже дивним присмаком… — шпигун помітно завагався. — Ми вважали, що це може виявитися слідом.

Акерес Ґеванр глянув йому в очі.

— То чому ти дозволив мені їх туди відіслати, га? Чому туди не пішов увесь полк?

— Бо востаннє, коли назустріч такій магії вислали чотири сотні солдатів та п’ять бойових магів, вижило лише кільканадцятеро. Причому — дивом. А від села, до якого вони вирушили, нічого не залишилося. Ми мали спробувати… перевірити, як вийде з меншими силами. Крім того, поблизу кордонів завжди чимало вух та очей, які до нас не належать. Я вже знаю, що не тільки ми дивимося навсібіч, принюхуємося… Боїмося, — додав він тихо.

— Чого?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Присягаюся, що не знаю, але відчуваю отаку нетерплячку з ноткою страху в наказах з Нори. Авжеж, це не означає, що я маю виконувати їх, незважаючи ні на що. І тому ми вишлемо Шосту на схід. Там вони мають бути в безпеці, якщо не влізуть в якісь проблеми.

Шпигун рушив до виходу.

— До побачення, пане полковнику.